Розділ №12. Підкуп солодким хабарем

Ранок пролетів зовсім непомітно, залишивши по собі лише легкий посмак невиспаності та купу невирішених справ. Я й нестямилась, як опинилася в їдальні, слухаючи нескінченний гомін голосів на будь-який смак, який зливався в один суцільний потік шуму. Десь навпроти мене сиділа Марла та уважно вдивлялася в моє обличчя, потираючи пухлі руки. 

— Не смачно? — запитала вона, помітивши мій похмурий вигляд.

— Згадався вчорашній борщ, — зізналася, згадуючи той неперевершений смак, який нам з Гідеоном таки вдалося відтворити. Після тієї вечері мене не покидало бажання навідатися до нього знову та орендувати молекулярний принтер, щоб приготувати ще якусь нормальну їжу. — Після нього космічна їжа зовсім не лізе…

— Ви таки зуміли? — здивувалася Марла, нахиляючись ближче. — Свято то яке! А... Він часом не буде його знову готувати? Півсвіту віддала б зараз за домашню їжу...

— Не знаю, — знизала плечима, поглядаючи на телефон з кількома непрочитаними повідомленнями, які я йому відправила. — Гідеон певно зараз зайнятий… Я сама не відмовилась би…

Не встигла я й договорити, як з-за  спини міс Хайт з'явилася постать містера Брайта й безцеремонно сіла поруч зі мною, викликавши здивований погляд Марли. Але що викликало ще більший подив у мене — так це те, що на його таці, окрім поживного пакета, лежало кілька шоколадних батончиків. Дістати їх на цій станції було дуже важко. Не дарма Мері казала, що єдине, що могло мене зробити щасливою — шоколад. Дивлячись на це чудо мої ендорфіни вже пританцьовуючи пускали слину й втратили всі слова. 

— Капітане Брайте? — здивовано протягнула Марла. На відмінну від мене, вона не мала такої любові до батончиків, тому тримала себе в руках. — Вам не здається, що це доволі не тактовно — влізати в чужий особистий простір без попередження. Можливо, ми з Еверлін розмовляли про щось особисте?

— Я просто хотів пригостити вас своїми запасами, в знак вибачення за вчорашнє, — спокійно мовив чоловік, підпираючи щоку рукою й помічаючи мій погляд. — Але якщо ви настільки проти…

— Що ви! — поспішила  зупинити його, протягуючи руку до одного з батончиків й притуляючи його до грудей, як найцінніший скарб. — Перепрошувати — це дуже важливо! 

Марла лише скептично підняла брову, спостерігаючи за тим, як я ледь не мурчу від задоволення, притискаючи заповітний батончик до грудей так, ніби це був останній кисневий балон у розгерметизованому відсіку. Її пухкі пальці методично барабанили по стільниці, а в погляді читалося щось середнє між співчуттям до моєї залежності та щирим нерозумінням. А коли капітан протягнув ще один до неї, вона лише скривилася. 

— Дякую за щедрість, капітане, — мовила вона, навіть не глянувши на «скарб». — Але я змушена відмовитися. Не люблю шоколад. Не моє це…

Брайт ледь помітно всміхнувся та перевів погляд на мене. Мабуть, в цей момент я виглядала як голодне кошеня, що випадково знайшло склад із вершками. Мої пальці все ще судомно стискали обгортку, а погляд мимоволі ковзав по решті батончиків на його таці. Це ж треба так вдало спуститися на обід! 

— Справді не хочете? — перепитав він Марлу, не відриваючи погляду від мене. — У мене їх багато на кораблі. Один із пасажирів, якому я допоміг... уникнути зайвих податкових перевірок, залишив цілий контейнер на знак подяки. Якщо бажаєте, Еверлін, я можу принести вам ще. Бачу, вам вони сподобалися…?

Моє серце зрадницьки тьохнуло. Цілий контейнер шоколаду? На цій станції, де верх межі мрій — це синтетичне пюре зі смаком картоплі, така пропозиція звучала як освідчення в коханні. Уява вже малювала епічну картину: я, ванна шоколаду і Гідеон, який читає лекції про шкоду цукру. Й поки я мріяла, Брайт нахилився ближче й на мить накрив мою долоню, вкладаючи ще й свою особисту порцію. 

— Беріть, — тихо промовив він, розриваючи дотик. — Вам вони явно потрібні більше, ніж мені.

— Це виглядає як підкуп посадової особи солодким хабарем,  — прошепотіла собі під ніс, намагаючись не звертати уваги на те, як від його руки по моїй шкірі пробігли дрібні іскри. Мені довелося докласти добрячі сили, щоб  відсунути мій скарб назад та гучніше додати. — Дякую, але мені вистачить й одного. 

— Облиште, Еверлін, — Брайт знову торкнувся мого плеча, злегка стиснувши його, ніби підбадьорюючи. Його пальці були напрочуд ніжними для людини, яка керує космічним кораблем. — Вважайте це гуманітарною допомогою постраждалим від вчорашнього... емоційного стресу.

— Якщо ви закінчили обмінюватися люб'язностями, може, повернемося до реальності? — буркнула міс Хайт, а я нарешті вивільнилася з-під його руки. Треба було терміново перевести тему на щось ділове, поки я не погодилася на весь контейнер разом із капітаном у придачу.

— До речі, про реальність, — я вирівняла спину й постаралася надати голосу професійної твердості. — Капітане, вам на борт випадково не потрібен найманець? 

— Потрі… — почав він, певно думаючи не про ту площину, що і я. 

— Не я! — поспішила перебити його. Брайт примружився, з цікавістю спостерігаючи за моєю різкою зміною настрою. Його рука тепер спокійно лежала на столі, але він продовжував подаватися вперед, скорочуючи наш особистий простір до мінімуму. — Точно не я. 

— Тоді хто? — перепитав він, іронічно вигнувши брову. — Шукаєте роботу для когось зі своїх пацієнтів, щоб вони не рознесли станцію від нудьги?

— Один мій знайомий шукає підробіток різноробом, —  проігнорувала його шпильку. — На короткий термін. Він... ну, скажімо так, дуже мотивований й хоче попрацювати на кораблі, щоб подивитися як там все влаштовано.

— Різноробом? — Брайт задумливо потер підборіддя, і я мимоволі задивилася на його пальці. — Ми привезли купу контейнерів, які треба розвантажити вручну, бо маніпулятор на третьому причалі знову «втомився». Мені якраз потрібен хтось дужий, хто не буде скиглити про важкі ящики. Якщо йому це підходить — я в справі.

— Було б чудово, — я мимоволі знову торкнулася його передпліччя, підтверджуючи домовленість. — Він вам сподобається.