Розділ №11. У пошуках себе

У кабінеті сьогодні панувала така тиша, що я могла почути, як мої кактуси на поличці вимагають трохи більше ультрафіолету і менше моєї уваги. Вони були моїми улюбленими та  ідеальними пацієнтами:  не скаржилися на крихти пилюки в невагомості й ніколи не намагалися зварити своїх бабусь. Щоб не відбувалося в цій галактиці, вони завжди собі спокійно стояли, стійко переносили всі незгоди та ніколи не жалілися на своє життя.

— Хотіла б і я бути такою ж живучою та байдужою, — пробурмотіла собі під ніс, крутячи в руках порожню чашку з-під «майже чаю», — можливо, тоді б стало значно легше жити.

Мої роздуми про кактусову філософію перервало тактовне миготіння світла. Мері сьогодні  вирішила проявити делікатність, й дочекатися поки я переведу погляд на екран. Чи то зрозуміла, що саме натворила, чи то система нарешті оновилася. 

— Еверлін, до нас прибув клієнт, — промовив м'який голос.  — Містер Мелоу з планети Маршел. Той, якого ти  звеш "Маршмелятком".

— Газова форма життя...? — випрямилася, намагаючись згадати курс міжпланетної психології. — Це той, який розчинявся в просторі?

— Саме так! Я пускаю!

Двері з тихим шипінням відчинилися. Замість звичного кроку гуманоїда я почула звук, схожий на тихе зітхання старого матраца. У кабінет повільно  влетіла велика рожева субстанція, що нагадувала суміш цукрової вати та грозової хмари. Вона пульсувала ніжним перламутром, але час від часу по її «тілу» пробігали жовті іскри, схожі на маленькі блискавки. Газ почав конденсуватися біля крісла, набуваючи форми, яка віддалено нагадувала людський силует, але  постійно перетікала з одного стану в інший, ніби зливаючись із киснем на станції.

— Вітаю, містере Мелоу. Рада вас знову бачити, — сказала я, намагаючись не дихати занадто глибоко, щоб не втягнути часом  частину пацієнта в легені. — Як ваш прогрес?

— Зумів зібрати себе докупи. Як бачите, — відповіла права частина хмари густим баритоном. — Ваша порада з розумним кисневим браслетом добряче допомогла. Тепер я хоч можу тримати форму, тому почуваю себе значно краще.

— Не кажи дурниць, Мел, ми нещодавно побували в легенях гуманоїда, який нас збив! — пискнув високий голос із центральної частини «туші». — Я досі відчуваю на собі його соплі!

— Заткніться, я тут взагалі намагаюся виростити руку, щоб привітатися! — пробурчав третій голос знизу, перш ніж протягнути мені одну з хмаринок для рукостискання.

Маршеліанець був класичним випадком розщеплення особистості, що ускладнювалося тим, що його фізичне тіло буквально розліталося на молекули, коли він починав сперечатися сам із собою. Оскільки він буквально занадто підлаштовувався під навколишній світ, йому було важко знайти себе. Й інколи через це на нього нападала депресія. Воно й не дивно. Варто було йому потрапити в нове середовище з іншим складом повітря, температурою та тиском, як він відразу ж змінювався і його паралельна особистість набирала сили.

— Містере Мелоу, — я м'яко зупинила цей внутрішній консиліум. — Те, що ви змогли дістатися мого кабінету, не заповнивши при цьому всю вентиляційну систему сектора, — це вже величезний крок вперед. Останнього разу, якщо пам’ятаєте, мені довелося збирати вас пилосмоком по всій кімнаті й ми розмовляли з вами через контейнер.

— Пам'ятаю, — ображено спалахнув золотистий Мелоу. — Доволі дієвий метод, відверто кажучи. Але не зовсім приємний...

— Принаймні, ви тоді не були трьома окремими особистостями, а стали єдиним цілим, — знизала плечима. — Доволі потужне рішення в екстрених випадках. Але то таке... Розповідайте, як минув ваш тиждень? Чи були кризові моменти? Як справлялися?

— Вчора ми зрозуміли, що нам категорично не можна користуватися громадським транспортом, — засмучено почав він свою розповідь, скручуючись в гігантську рожеву кульку, яку так і хотілося пообіймати. — Наша капсула зламалася й довелося зайти у ваш людський металевий  контейнер. І це був просто жах!

— Занадто тісно? І занадто багато вуглекислого газу? — поцікавилася, відкидаючись зручніше на спинку.

— Занадто багато істот, які мало того, що не миються, так ще й поливають себе парфумами! — нахмурився Мелоу, роздуваючись в розмірі. — Чотири  десятки гуманоїдів, які облилися парфумами з високою дифузією! Ми думали, що там і помремо!

— Дійсно жахливо, — уявила собі цю картину.

Добре, що хоч все обійшлося. Я співчутливо кивнула, роблячи помітку в електронному планшеті: «Гіперчутливість до зовнішніх хімічних подразників як тригер для деперсоналізації». Для істоти, чиє тіло — це буквально суміш газів, чужий парфум — це не просто запах, це агресивне вторгнення в особистий склад. Це як для людини прокинутися і виявити, що їй пришили ще чотири голови. Невідомо для чого.

— Це був справжній екзистенційний розпад! — вигукнув високий голос, і рожева хмара збуджено завібрувала, випускаючи каскад дрібних помаранчевих іскор. — Уявіть: ліва частина мене почала пахнути «Гірською свіжістю» з Альдебарана, а права — чимось, що нагадувало тухлу рибу та дешевий мускус. Ще частина — потом від капітана, що нещодавно розвантажував корабель. Я перестав розуміти, де закінчуюся я і де починається пахуча деспотія пасажира поруч!

— І як ви зреагували? — запитала я, намагаючись зберігати професійний спокій, хоча видовище того, як містер Мелоу намагається одночасно бути і хмарою, і ображеним джентльменом, було вельми специфічним.

— Ми почали чинити опір! — гордо заявив баритон, і нижня частина хмари набула щільності грозового фронту. — Я намагався активувати режим внутрішньої фільтрації, але цей... Цей ідіот посередині вирішив, що нам потрібно просто змішатися з натовпом, щоб стати непомітними!

— Я просто хотів вижити! — пискнув середній голос. —  Це ж мімікрія, базовий інстинкт!

— Мімікрія?! — золотистий  Мелоу  розширився так сильно, що його краї зачепили мої кактуси на полиці.  — Цей бовдур розчинився у повітрі, змішав усі парфуми разом і через це нас висадили зі скандалом! А потім довелося цілу годину стояти на фільтрації, щоб вичистити з себе цей сморід!