Розділ №10. Особисте щастя

Приємна напівтемрява мого кабінету на тридцять третьому рівні станції «Старлайт» діяла краще за будь-які седативні. Я знову відкинулася на спинку крісла, закинула голову та вперлася поглядом у скляну стелю. Десь там, за товщею триплексу, пульсували зірки, схожі на розсипану по чорному оксамиту сіль. А прямо переді мною, на лакованій поверхні столу, самотньо лежала вона. Срібна нещасна візитівка з лаконічним шрифтом: «Капітан Брайт. Експедиційні послуги та розв’язування проблем». Жодного логотипа, жодних голографічних спецефектів. Просто та зухвало, як і сам капітан, який вранці ледь не збив мене з ніг у черзі за синтезованою кавою, а потім, замість вибачень, запропонував купити мій час.

— Мері, — тихо покликала я, не зводячи очей зі стелі. — Ти просканувала цей шматочок пластику на наявність прихованих нано-вірусів?

— Звісно, Еверлін, — відгукнувся саркастичний голос штучного інтелекту. — Окрім відбитків пальців капітана, зі слідами кофеїну, там нічого немає. Хоча, якщо врахувати його репутацію, сама візитівка вже є загрозою для твоєї спокійної стабільності. Ти ж пообіцяла йому подумати.

— Пообіцяти подумати — це ввічливий спосіб сказати «йди під три чорти», Мері. 

— Бажаєш, щоб я передала ці слова йому в особистому повідомленні? — перепитала вона, ніби  не розуміла чим це погрожувало. 

— Мері…! — гаркнула, поки освітлення в кімнаті стало ледь червонуватим. — Я забороняю тобі передавати будь-яку інформацію йому, без мого прямого дозволу! 

Від однієї думки, що ця хитрунка знову щось натворить, я роздратовано  зітхнула та відірвала погляд від зірок. Навіть не знаю, хто з них двох був хитрішим — Брайт чи Мері. Якби я особисто не програмувала її, то подумала б, що вони зговорилися, щоб мене довести до кипіння сьогодні. 

Дурні роздуми перервав делікатний, глухий стукіт у двері. “Увійдіть!” — вигукнула я, ховаючи візитівку в шухляду й споглядаючи, як в кабінет зайшов мій наступний пацієнт. Містер Глоу був представником планети Плентс. Я часто бачила їх у довідниках, але «наживо» вони справляли значно сильніше враження. Величезне дерево зі сріблястим листям та сапфіровою корою. На тонкому стовбурі висіла накинута величезна полотняна туніка, яка, судячи з плям, бачила кращі часи.

— Доброго циклу, докторе… — почав він глибоким голосом,  який лунав ніби з-під землі. Крісло жалібно скрикнуло під вагою деревини, й прибулець ніяково зашелестів срібним листям. Декілька з них повільно опустилися на підлогу, змушуючи клієнта ще більше соромитись.  — Вибачте. Сезонне линяння та стрес дають про себе знати… У мене невеликі проблеми в родині.

— Все добре. Насправді на Старлайті у всіх проблеми з родинами, — я підбадьорливо посміхнулася, автоматично роблячи помітку в планшеті: «Пацієнт №412. Проблеми з адаптацією. Можливий дефіцит фотосинтезу».

— Ви не розумієте, докторе. Я — найстарший пагін у своєму розсаднику. Мої батьки, мої діди, навіть мій прапрадід, який колись пережив велику посуху… Всі вони вимагають, щоб я нарешті пустив коріння.

 — Доволі непогане бажання, наче, — зауважила. Для дерева подібна вимога звучала цілком логічно, але в його голосі було стільки відчаю, ніби йому пропонували довічне ув'язнення в карцері. — Для вашого виду це ж природний етап дорослішання, чи не так?

— Природний?! — він різко випрямився, ледь не зачепивши гілками датчик диму на стелі. — Це смерть, докторе! Смерть особистості! Батько каже: “Глоу, подивись на ту чудову ділянку біля південного болота. Там чудовий вміст азоту, сонце світить дванадцять годин, і сусіди — дуже пристойні рослини”. Мама вже навіть вибрала мені ґрунт для пророщування! Збагачений мінералами! А в мене від однієї думки про це листки скручуються трубочкою та в’януть!

— Тоді чого ж хочете ви? — запитала я, нахиляючись вперед. Глоу притих. Листя на його голові почало м’яко світитися блакитним світлом. — Яке майбутнє ви бачите для себе? 

— Я хочу бачити світ, — прошепотів він. — Я хочу побачити газові гіганти. Відчути, як сонячний вітер розгойдує мої гілки в іншому кінці галактики. Я хочу… Я хочу подорожувати на кораблі, докторе! А не стояти на одному місці триста років, обговорюючи з сусідами чому їхнє коріння посміло залізти на мою ділянку!

— У вас гарні мрії,  — ледь посміхнулася, перш ніж тактовно змовчати. Запит клієнта був доволі логічний. Можливо й ми жили на різних кінцях галактики з плентсами, але від того наші особисті проблеми не ставали різними. — Але, наскільки я розумію, ваша сім’я категорично не поділяє ваших вподобань…? 

— Вони вважають це психічним розладом… — сумніше прошелестів він. —  Бабуся взагалі сказала, що я поводжуся як гуманоїд… Вона каже, що справжнє щастя — це мати стабільність під корінням та бути у своєму лісі, а не плентатися по космосі, аж поки радіація не спалить тебе живцем..

— У кожного своє щастя, містере Глоу. Якщо для вашого лісу бути щасливим означає жити тисячі років на тому ж місці та бачити одні й ті самі краєвиди, це не означає, що їхнє щастя стане вашим.  Ваша родина просто боїться за вас, — я встала і підійшла до вікна, дивлячись на вогні станції. — Космос — це не найкраще місце для життя. Тут холодно, порожньо і кругом радіація. Тут тисячі різних істот, які періодично хочуть тебе вбити. Але тут є багато хорошого. Свобода. Тиша. Пригоди. Нові враження. Купа всього. 

Голос м’яко обірвався  і я зловила себе на думці, що стискаю  візитівку Брайта в кишені. Капітан теж не хотів пускати коріння на якійсь планеті. Він був як перекотиполе, що носиться між зоряними системами, не затримуючись ніде довше, ніж потрібно для дозаправляння. Й чи могла я його засуджувати за те, що він не хотів застрягати на якомусь клаптику землі занадто довго? Можливо все це божевілля на космічному кораблі й було для нього його особистим “щастям”...? 

Щось всередині мене стиснулося від цієї думки і я провела пальцями вздовж полички з кактусами. Напевно найдурнішою справою, якою може займатися психолог була лікувати того, хто не хоче, щоб його лікували. Абсолютно марна річ. І хто я така, щоб витрачати наш час на те, що буде приносити комусь шкоду…? Робота психолога в першу чергу — підтримали клієнта та допомогти йому. Навіть якщо ця “допомога” була доволі специфічною.