Розділ №9. Гігантський кактус

Якщо ви запитаєте мене, як виглядає професійне самогубство, я відповім: це коли ти дозволяєш пацієнту, який вчора ледь не зніс твої двері своїм носом, прийти на  зустріч  знову. А він замість того, щоб спізнитися на п'ять годин, як вчора, бере й приходить на двадцять хвилин раніше, поки ти ще не встигла подобрішати та випити кави.  Й чи варто вам казати, наскільки я була рада, коли двері мого кабінету безшумно відкотилися, впускаючи капітана Брайта?

На мій подив, сьогодні він не виглядав як розлючений пірат. Біле волосся було акуратно зачесане, а замість важкої куртки на ньому був темно-синій капітанський китель, який сидів на ньому так ідеально, що я мимоволі подумала про несправедливість генетики. От чому деяким створінням личило абсолютно все, а деякі витрачали цілу годину, щоб мати вигляд середньостатистичної людини?

— Доброго ранку, Еверлін, — вимовив він  низьким оксамитовим тоном, від якого Мері відразу ж приглушила світло на кілька рівнів.  — Сподіваюся, я не перервав нічого важливого? Мені повідомили, що я можу пройти...

— Що ви... — здійняла очі на стелю та швиденько обмежила самодіяльність своєї помічниці, поки вона тут в цілях терапії ліжко нам не розстелила часом. — Сьогодні якраз таки ви доволі пунктуальний.

— Я вирішив, що наша вчорашня зустріч була дещо… — задумався він на мить, сідаючи у крісло навпроти. — Не привітною. Гадаю, що ваша система зазбоїла, коли надала мені ваші контакти, й ви були здивовані, що я прийшов до вашого дому. Тому... Я перепрошую за нетактовність. І за те, що збив вас з ніг.

— Невже згадали? — перепитала рівним тоном, поки чоловік розглядав мою колекцію кактусів на стіні.

— Насправді — ні. Мені міс Хайт розповіла зранку, що через мене ви добряче поранились, — без краплі каяття зауважив капітан. — Тому я вирішив перепросити за все разом.  Космос й так занадто холодний, щоб ми ще й ображалися  одне на одного в цьому зачиненому просторі.

На мить у кабінеті запала тиша. Я не бачила сенсу ображатися на нього й далі, оскільки все це відбулося через Мері. Пробачати його за здерту руку теж не хотілося — вона все ще боліла, а від його слів мені було ні холодно ні жарко. Та й розмовляти особливо не було про що. Я не знала про нього взагалі нічого.

— Тож, — я прочистила горло, намагаючись повернути собі роль виваженого психотерапевта. — Ви прийшли за довідкою чи все ж таки хочете поговорити про те, що вас турбує?

— Мене турбує довідка та правила моєї компанії про обов'язкові сто годин терапії, — капітан вперто нахмурив лоба та висунув з кишені телефон. Кілька дотиків до екрана, й на чорному тлі з'явився робочий  додаток на основі штучного інтелекту. Той самий, який рахував час проведений поруч зі спеціалістом. — Як бачите, останні два роки у мене не було достатньо часу для подібних...

— Сеансів, — допомогла йому підібрати слова, поки він не ляпнув чогось зайвого.

— Тому мене відсторонили від польотів, аж поки я не назбираю їх.

— Ви ж розумієте, що в день надається одна година? Від сили дві. Ви зібралися поселитися в моєму кабінеті на найближчі пів року? — здивовано вигнула брови. Якщо довідку можна було ще якось дістати, то подібні програми обманути папірцем не можна було. Вони зчитували відстань між психологом та пацієнтом, й  вираховували час проведений поруч. — Чи може у вас є пристрій, якій  прискорює час? Ви ж розумієте, що ці години не брали з повітря. Вони мали рівномірно надавати розвантаження, щоб істоти не божеволіли в космосі.

Капітан Брайт змовчав, розглядаючи мене з такою інтенсивністю, наче я була невідомою планетою, яку він щойно виявив на радарах й тепер вирішував, чи варто висаджуватись на ній.  Він повільно відкинувся на спинку крісла, і темно-синя тканина його кітеля натягнулася на широких плечах.

— Пів року — це розкіш, якої в мене немає, Еверлін, — промовив він, знову ховаючи погляд на поличці. — Мій корабель стоїть у старому доці, екіпаж розсіявся по станції, а термін моєї ліцензії тане швидше, ніж лід у склянці віскі. Мені не потрібні шість місяців розмов про моє дитинство чи про те, чому я віддаю перевагу синтетичній каві замість натуральної. Порожні балачки нічого не змінять.

— Результат у терапії — це не зміна принципів поведінки, капітане, —  іронічно посміхнулася, покрутивши у руках ручку. — Це переосмислення та покращення стану. Ви хочете  «хакнути систему», а я на жаль психолог, а не програміст.

Брайт не відвів погляду. Навпаки, він нахилився вперед, скорочуючи дистанцію між нами. У повітрі потягнуло озоном та ледь помітним ароматом дорогого парфуму. В цього чоловіка однозначно не було проблем із заробітком. Тоді чому ж він так прагнув жити у цій нескінченній чорній безодні? Невже у нього були якісь особисті мотиви, щоб ризикувати життям та марнувати час серед космічного мотлоху?

— Я пропоную угоду, — сказав він, ігноруючи мій сарказм. — Додаток «Таймлес» рахує час перебування в радіусі десяти  метрів від сертифікованого спеціаліста. Йому байдуже, чи лежу я на вашому дивані, розповідаючи про сни, чи ми разом вечеряємо, чи ви просто займаєтеся своїми справами, поки я сиджу поруч.

— Ви пропонуєте мені… Продати свій час поза кабінетом? — здивовано вигнула брову. — Це доволі бездумне рішення, капітане.

— Це раціонально.  Я готовий платити за ваш час за подвійним тарифом. Будь-яка локація, будь-який формат. Ви можете читати свої книжки, писати звіти, навіть спати. Мені просто потрібно, щоб цей лічильник на моєму телефоні крутився якомога швидше, — він витримав коротку паузу, спостерігаючи за моєю реакцією, а потім додав: — Крім того, судячи з ваших кактусів, ви любите порядок і самотність. А я обіцяю вам бути таким самим тихим та спокійним як вони.  Ви навіть не помітите, що я поруч.

— Капітане, ви — чоловік зростом під два метри в офіцерському кітелі, з харизмою ядерного реактора, —  не втрималася від легкого сміху. — Твердження, що я вас «не помічу», — це найбільша брехня, яку я чула у цьому кабінеті.  Гадаєте, що від перегляду мого обличчя ви з кактуса перетворитесь на пухнасте чудо й ваші голки всі зникнуть?