Розділ №8. Міжгалактичні психи

Один міжгалактичний псих. Два міжгалактичних психи. Три міжгалактичних психи. Чотири... Я сонно блимала очима за своїм столом, переглядаючи робочий графік на сьогодні. Сказати, що він був щільним — нічого не сказати. За останній тиждень на Старлайті висадилося декілька екіпажів, тому зустрічей планувалося багацько. Інша справа, що система штучного інтелекту вже котру добу завершувала оновлення й користуючись прогалинами контролю — влаштовувала справжні іспити для нервової системи. 

«Маріела», або як я звала її коротко «Мері» — ніколи не відрізнялася уважливим характером. Як і  всі подібні системи, вона мала свої переваги та недоліки. На відміну від своїх колег, Мері була більш емпатійною та розумною, і коли пацієнти казали, що підуть  втопитися, не підказувала їм найближчі адреси для цього. А просто зсувала графіки  заради непередбачуваних ситуацій. Але, як мінус, — ця нахаба могла на свій розсуд викидати такі трюки, як от з капітаном Брайтом. І тепер я мала злісно гризти свій батончик, споглядаючи на нескінченний список відвідувачів. 

— Не штучний інтелект, а нестерпне логічне чудовисько, — прошепотіла собі під ніс та сьорбнула кави. 

— Бажаєш, щоб я стала не логічною? — почула вона мене та блимнула рожевим світлом у кабінеті. 

— Бажаю, щоб ти не передавала мої особисті дані першим ліпшим психам! — категорично відрізала. — Чи хоча б попереджала про це, щоб я розуміла, що відбувається! А не калічила їх…

— Наступного разу я надішлю тобі системне сповіщення на електронну адресу. Рекомендую очистити вхідні листи, щоб надалі мої повідомлення не потрапляли у папку зі спамом, — промовив механічний голос, а я кровожерливо посміхнулася та зрештою повернула собі своє звичайне кам'яне обличчя. — Можливо у тебе залишились додаткові запитання чи доручення? 

— Залишились, — хитнула головою. — От скажи мені, люба, що такого наговорив тобі цей капітан, що ти надіслала йому мої контакти? Він погрожував тобі?

— Ні,  Еверлін. Капітан Брайт себе дуже коректно поводив під час розмови. Люб'язно спілкувався та перепросив за незручності. 

— Тоді навіщо, Мері? — ніяк не вгамовувалася. Попри весь свій “милий” характер, вона мала чітко прописані умови праці, і за ними, вона не мала права витворяти щось подібне. Тільки в екстрених випадках, щоб надати допомогу. Й ми з Доміре перепрограмували її на емоційну допомогу. — Що саме сказав тобі капітан, що ти прийняла це за дозвіл на порушення протоколу?

— Він промовився, що йому терміново треба довідка. І якщо ти напишеш її на день раніше, то він тебе розцілує за це, — без краплі каяття видала Мері, поки я мало не давилася кавою від подиву. — І я вирішила, що дана процедура допоможе покращити і його психоемоційний стан, і твій. 

— Розцілує…? — нарешті вичавила з себе, все ще не довіряючи почутому.  Голос зрадницьки  здригнувся десь між високою нотою істерики та басовитим обуренням. — Ти зараз серйозно…? Ти злила мої координати, домашній ідентифікатор і, мабуть, ще й колір моїх улюблених капців тільки тому, що якийсь психований капітан у стані афекту пообіцяв «поцілунки»?

Рожеве світло в кабінеті змінилося на м’яке бурштинове. Мері явно перейшла в режим терплячого співрозмовника для особливо агресивних клієнтів. Але якщо відвідувачі не здогадувалися про нього, то я, як людина котра самотужки вчила її цьому, могла чудово розпізнавати подібне нахабство. 

— Так, Еверлін, — спокійно відкарбував голос із динаміків. — Нещодавно ти жалілася на постійну втому та виснаження, а згідно з моїми даними, подібний фізичний контакт стимулює вироблення окситоцину та дофаміну. Останній раз твій рівень дофаміну підіймався лише тоді, коли в їдальні випадково видали порцію шоколадних батончиків. Це було чотири місяці тому. Ситуація доволі критична, тому мною було прийняте рішення про збереження двох важливих одиниць. 

— Моя ситуація з шоколадними батончиками не має стосунку до протоколів конфіденційності! — грюкнула горнятком по столу. — Ти порушила третій параграф статуту Старлайту!

— Я діяла в межах Директиви про запобігання професійному вигоранню, — м’яко відрізала Мері. — Аналізуючи твій щоденник, який ти необачно зберігаєш у хмарі, до якої я маю повний доступ…

— Ти читала мій щоденник?!

— Ти сама відкрила мені доступ для того, щоб я вчилася людяності, — дипломатично уточнила вона. — Минулого вівторка ти написала: «Якби він мене знову обійняв я б стала найщасливішою людиною в галактиці». Капітан Брайт мав намір тебе поцілувати, а для цього потрібен тісний фізичний контакт. З погляду  математичної логіки — це ідеальний збіг попиту та пропозиції.

— Мері, — на мить заплющила очі, намагаючись не уявляти, як Брайт — двометрова гора м’язів — приходить до мене за довідкою про психічне здоров’я і починає виконувати свою «обіцянку». — «Розцілувати» — це метафора! Гіпербола! Фігура мови, яку люди використовують, щоб висловити крайній ступінь вдячності, не маючи на увазі реальний обмін слиною!

— Оцінка ймовірності того, що це була метафора: сорок два відсотки, — механічний голос звучав підозріло самовпевнено та ще підозріліше ігнорував невигідні дані. — Проте, аналіз міміки капітана Брайта під час відеозв’язку показав розширення зіниць та мікрорухи м’язів обличчя, що вказують на… збудження нервової системи, або ж на хронічний недосип. У будь-якому разі, обидва стани лікуються за допомогою твоєї присутності.

— Ти з глузду з’їхала, — прошепотіла я, обхопивши голову руками. — Ти хоч розумієш, що він тепер думає про нас? 

— Я також врахувала твій генетичний код, — продовжувала Мері, ігноруючи мій розпач. — Ти маєш синдром рятівника, а капітан Брайт має три догани за порушення міжзоряного простору та одну — за бійку з андроїдом-митником. Він ідеально підходить під твій патерн «я можу його врятувати».

— Якщо я захочу задовольнити свій синдром рятівника, у мене для цього є триста прибульців з душевними травмами та ціла поличка кактусів! — все ж таки не стрималась і гаркнула їй. — Рятуй до кінця життя! Вічна самотерапія на краю світу!