Розділ №7. Нещасне життя

Я розлючено сопіла у свою улюблену пухнасту подушку з ефектом пам’яті, яка зараз, здається, намагалася запам’ятати не контури мого обличчя, а весь той праведний гнів, що розпирав мене зсередини. Широкі погляди у нього, бачите! Третім хоче! Єдине, куди я його візьму третім — на перероблювання сміття. Розщеплювач, я і він — який естетично розлетиться на мільярди буркотливих атомів. 

— Ти бачив його, Гіде? От ти бачив?! — мій голос прозвучав глухо, бо я принципово не збиралася відривати обличчя від подушки. — Мало того, що вислідив мою адресу, наче космічний пірат, так ще й приперся посеред ночі! 

— Але ж ти не спала… — спробував заїкнутися цей безсовісний, але вчасно побачив розлючений вбивчий погляд. Мій двометровий інопланетний скарб із планети Мобіус, незграбно застиг посеред кімнати. — Еверлін, твоє серце заходиться. Це не раціонально. Подушка не несе відповідальності за поведінку того нещасного гуманоїда. Будь ласка, припини її душити.

— Я не душу, я проводжу сеанс експрес-терапії! —  нарешті відірвалася від подушки. — Ти розумієш, Гіде, він же навіть не перепросив! Спочатку збив мене з ніг у їдальні. Потім не попередив про скасований сеанс і я чекала його цілу годину в кабінеті. А зараз —  вломився до мого дому і сказав, що зробить мені послугу й стане третім. Гадаєш моя реакція занадто бурхлива? От чого він чекав від мене після цього всього? 

— Довідки, — задумливо промовив Гід та зробив обережний крок до мене. Його коліна кумедно зігнулися, щоб бути ближче до мого поля зору. Хоча виглядало все одно смішно. Моя квартирка була для нього занизькою, як не крути. — Ти хіба не чула? Компанія до якої належить “Титаніум” в обов’язковому порядку вимагає нарахування певних годин у психотерапевта після того, як екіпаж одного з кораблів побився між собою й розщепив на атоми вантаж, який перевозив. 

— Нічого, —  спокійніше видихнула повітря й нарешті відкинулася на спинку дивану. —  На Старлайті багато спеціалістів. Хтось та й визнає його психом, окрім мене. 

—  Варіанта, де цю довідку даєш ти, ти взагалі не розглядаєш? —  скептично нахмурився мобусіанець. —  Ти ж і так впевнилася на власному досвіді, що він не в тямі. Тобі що, шкода?

—  Психотерапевти мають бути об’єктивними, Гіде, —  спробувала йому пояснити. —  А яка тут може бути об’єктивність, якщо в мене через нього коліна збиті й передпліччя травмоване? 

—  Ну… Заради справедливості, ніс ти йому вже побила. Стукни його ще кілька разів і дай ти тому гуманоїду шанс, —  цілком логічно зіставив він наші поранення, поки в моїй голові яскраво промайнула картинка, де я стріляю в цього капітана. А що? Непогана ідея. Стримувати злість на постійній основі дуже шкідливо, між іншим! А йому все одно втрачати нічого. —  Ти зараз маєш дуже кровожерливий вигляд, Еверлін.

—  Замріялась, —  знизала плечима й нарешті повернулась до реальності. —  Дякую, що провів, Гідеоне. І за те, що підіграв мені. Як буде нагода, навчу тебе готувати ще щось смачне. 

—  Правда?! —  підскочив мобусіанець на місці й… Втокмачився головою об стелю. По кімнаті промайнув глухий звук і найкультурніша лайка, яку я колись чула. —  Лін? А, Лін? А ти не хочеш переїхати?

—  Навіщо? —  не зрозуміла його. —  Тут цілком хороший район. А якщо ти переймаєшся за цього недоумка, я ношу з собою електричний бластер. Та й тут довкола нагляд й система безпеки зі штучним інтелектом. Не переймайся за мене.

—  Я не за тебе переймаюсь, а за свою нещасну голову, —  чесно шморгнув він носом й продовжив гладити свого лоба. —  Твій дім абсолютно не адаптований для проживання в ньому мобусіанців! Як для психотерапевта, це зовсім не етично.

—  Гідеоне, любий мій Гідеоне, —  мило посміхнулася йому. —  Єдиний під кого має бути адаптований мій дім —  це я. Бо в ньому живу я. 

—  А якщо я знов навідаюсь в гості? І знову вдарюсь? Чи ночуватиму в тебе. Що тоді? —  дивився він на мене нещасними великими очима. Їй богу, не дорослий прибулець, а дитина якась…

—  Якщо раптом станеться кінець світу й ти муситимеш залишитись в мене, ми тебе покладемо на диван, а на голову прив’яжемо подушку, —  люб’язно стала випихати його за двері. —  А ще краще —  ночуй в себе. Те, що ми з тобою давні друзі —  не дає   тобі права переселяти мене та вирішувати щось за мене. 

—  Ти жорстока тиранка! —  ображено надувся він та все ж таки переступив поріг. —  А ще психолог називається! 

—  У мене просто дуже пропрацьовані кордони, Гідеоне. Чого я й тобі бажаю. 

Двері  на коридор нарешті зачинилися. Цього разу без травм. Сьогодні був доволі виснажливий день і найменше чого мені хотілося —  сумніватися у своїх словах та діях. Тому я моментально скинула з себе зайвий одяг та попленталася в душ. Десять хвилин і я вже була чистіша, живіша та закутана в чорний рушник йшла у своє ліжечко. Варто було переступити поріг, як на всю кімнату почувся дзвінок виклику від Доміре —  моєї колеги по нещастю. За стільки років ця свята жінка бачила мене у різних станах, як і я її, тому я не довго думаючи увімкнула голографічний виклик та звалилася на ліжечко.

—  Еверлін! —  щасливо вигукнула вона, розглядаючи мене в позі космічного кракена. —  Оце я розумію “людина працювала”! Це хто ж тебе так добив сьогодні?

—  Та були всілякі, — тактовно змовчала, знаючи, що вона теж втомилася вислуховувати всіх. —  Щось сталося? Я спати вже збиралася… 

— Не зовсім… —  винувато протягнула вона, а я навіть обличчя повернула на звук. З яких це пір ця жінка почала говорити таким тоном? Що вже натворила? —  Я тут забула попередити тебе, що сьогодні твоя зустріч з одним плановим психом перенеслась… Але, оскільки я лише звільнилася, то ти про це вже певно знаєш…?

—  Знаю, —  констатувала вбивчим тоном. —  Питання в тому, чому ти про це дізналася раніше за мене.

—  Я ж тобі казала, що в нас штучний інтелект оновлюється… Знову збоїв і попередження від того красеня потрапило до мене. А в мене там на зустрічі містер Булькері розкладався на атоми від горя… — скиглила вона й далі. — Так ось, я перенесла того красеня тобі на завтрашній ранок. Але він сказав, що йому терміново потрібно сьогодні. І наш штучний інтелект люб’язно надіслав йому твою адресу, автоматичним повідомленням. Але обіцяю, що я його вб'ю!