Розділ №6. Незрозумілий прибулець без довідки

«Чумацький Шлях» поступово занурювався в напівтемряву, але аромат борщу, здавалося, в’ївся в молекулярну структуру самих стін. Гідеон, який провів  всю останню годину за дегустацією нового кулінарного витвору ніяк не міг заспокоїтися й навіть вирішив провести мене до самого дому. Певно сподівався вмовити мене змінити роботу. 

— Еверлін, ти не розумієш! — вигукнув він, намагаючись одночасно йти й жестикулювати. — Це не просто їжа. Це стратегічний ресурс! Якщо я дам спробувати це тому інспектору з Галактичної Комісії, який накатав на мене скаргу, він з’їсть той клаптик паперу!

— Гідеоне, це всього лише борщ, — констатувала факт, намагаючись достукатися до залишків його совісті. Але, видно, в цієї раси вона не передбачалася. Тому я лише втомлено посміхнулася, поправляючи регенераційний пластир на плечі й кинула цю даремну справу. День видався довшим за орбіту Плутона. — Не роби з нього нову релігію. Спочатку спробуй його зготувати сам і подивися чи ще комусь він сподобається. А потім вже проси навчити ще чогось. 

— Еверлін! — Мобусіанець підхопив свій срібний кейс і рішуче попрямував до виходу, жестом запрошуючи мене за собою. — Ну, будь ла-а-асочка! Навчи мене готувати той страхітливий десерт!  Я мушу навчитися йому! 

— Ти мусиш навчитися сприймати весь негатив як кінець світу, — виправила його, повертаючи до входу свого дому. 

 Станція жила своїм нічним, приглушеним ритмом. Неонові вивіски відкидали довгі тіні на металеву підлогу, а десь у вентиляції тихо перешіптувалися сервісні дрони. “Старлайт” ніколи не спав. А от мені не завадили б декілька зайвих годин сну. 

— До речі, люба, — Гідеон дріботів поруч, раз у раз згинаючись утричі, щоб зазирнути мені в обличчя своїми величезними жовтими очима. — Ти згадувала... як вони називаються? «Пам-пуш-ки»? А можеш навчити хоча б їх? Я дуже хочу підкорити шлунок однієї землянки. 

— Це хліб, Гідеоне. Маленькі булочки, натерті часником. Від них пахне так, що навіть вакуум навколо тебе почне поважати твої особисті кордони. Тому це не найкраща страва для залицянь…

— Часник... — він швидко занотовував у свій нейронний модуль. — Біологічна зброя. Записав... А чим тоді можна підкорити шлунок? Ну, Еверлін, не будь такою жорстокою! 

— Давай зупинимося на борщі. Хоча б на тиждень. Твій шлунок і так сьогодні пережив культурний шок.

— Мій шлунок співає оди твоїй планеті! — патетично вигукнув він, ледь не збивши з ніг маленького механічного павука-прибиральника. — Знаєш, я навіть готовий пробачити землянам те, що вони вирощують картоплю в бруді. Це додає страві... мм... екзистенційної глибини. Слухай, а «ва-ре-ни-ки»? В базі даних написано, що це «тістові конверти з таємницею всередині». Це метафора чи там справді лежать якісь секрети?

— Зазвичай там картопля або вишні, — я відчула, як губи самі розпливаються в усмішці. — Але вони теж не підійдуть для такого…

Ми підійшли до сектора й стали підійматися ліфтом угоду. Гідеон все не вгамовувався, благаючи про помилування. Його ентузіазм був настільки заразним, що на якусь мить я навіть забула про садніння в руці. Аж поки двері не відчинилися і я не побачила як прямо в дверному отворі, спершись плечем на одвірок мого модуля, стояв чоловік. Його біле волосся, те саме, що майнуло в їдальні, зараз здавалося срібним у холодному освітленні коридору. Він був високим, набагато вищим, ніж здавався під час нашого зіткнення, і від нього виходила дивна суміш запахів: озону, пилюки та металу. Його пронизливий погляд застиг на моєму обличчі, змушуючи серце калатати швидше. 

— Міс Еверлін…? — прогримів низький голос. — Мене звати капітан Брайт. Я з “Титаніума”. 

— Ви запізнилися на сеанс, капітане, — голос мій прозвучав напрочуд рівно, хоча всередині все стиснулося від несподіваного роздратування. — Мій робочий день закінчився.

— Приношу вам свої вибачення, міс Еверлін, — промовив він низьким, хрипким голосом, від якого по шкірі пробігли мурашки. Його погляд повільно опустився на мою забинтовану руку, а потім знову повернувся до моїх очей. — На жаль, деякі обставини змусили мене пропустити наш сеанс. Але я буду вам вдячний, якщо ви дозволите мені пройти його сьогодні. Аби не затримувати один одного на цій станції.

— Я вас не затримую, капітане Брайт, — зауважила й підхопила Гідеона під лікоть. Не найкращий у світі живий щит, але два метри мобусіанця були всіляко потужніше за моїх півтора войовничих метри. — Ви цілком можете йди на свій корабель та робити те, що вам заманеться. Гадаю, у вас і так багато клопотів, якщо ви збиваєте людей з ніг та тікаєте, ніби нічого не сталося.

— Про що ви…? — здивувався він, притуляючись спиною до стіни й обводячи Гіда наче комаху поглядом. 

— Про те, що ви мене збили з ніг сьогодні, втікаючи невідомо куди. Потім пропустити сеанс та навіть не додумалися попередити. А зараз зриваєте мені побачення, — мило посміхнулася, стискаючи друга за лікоть й благаючи підіграти мені. — У мене немає часу для порожніх розмов. Я планую провести всю ніч в обіймах. Хіба що ви зібралися доєднатися до нас?

Я рішуче пройшла до дверей та відчинила їх під пильними поглядами з обох сторін. Гідеон мужньо затулив мене своєю спиною і його навіть не турбувало, що незнайомець продовжував дивитися на нас обох ніби на надокучливих комах. Він не відступав ні на крок, очікуючи чогось.
— Ще якісь питання…? — нервово перепитала, не розуміючи чого цей прибулець від мене хоче. 

— Взагалі, у мене доволі широкі погляди на життя. Якщо ви мені підпишете документи, я цілком можу стати для вас третім на певний час, — спокійно промовив він та вже збирався увійти до нас, як я зі всієї сили зачинила двері перед його носом. 

Ну, як “перед його носом”? Я практично дала йому дверима у ніс від переляку. Ще чого не вистачало? Пускати до себе додому всіляких незрозумілих прибульців. Без довідки від психіатра.