Розділ №5. Зброя масового задоволення

«Чумацький Шлях» зустрів мене тишею, яка зазвичай панувала у глибокому космосі. Гідеон чекав мене біля входу, одягнений в свій улюблений срібний костюм. Його довгі пальці тремтіли, вистукуючи ритм по панелі молекулярного принтера. На столі лежали невдалі згустки з різними консистенціями. Видно, вечір його експериментів почався зовсім невдало. Й засмучене обличчя кухаря лише підтверджувало мою здогадку.

— Еверлін! — вигукнув він, помітивши як я увійшла на кухню. — Я все підготував! Картриджі з органікою заповнені, система охолодження на максимумі. Навіть перечитав молекулярний склад найпопулярніших рецептів з бази даних! Але якось не йде…

— Нічого, Гідеоне. Наша з тобою терапія теж якось не йде. Не помирати ж від цього. По тихеньку і борщ приготуємо, і тебе вилікуємо…А може ти й скуштуєш його і всі твої проблеми самі собою розтануть. 

—...ще що ж за диво дивне таке, що від нього клієнти забувають як скарги залишати…? — насторожився Гідеон, поки я відтворювала на принтері свої спогади. — Він що, стирає пам’ять…? Чи, може мову віднімає…? Як паралізуючий газ?

Від здогадок Гіда мені захотілося лишень закотити свої очі, але я продовжувала наполегливо відтворювати по черзі овочі. А от цей розумник не додумався ні до чого розумнішого як відкусити шматок сирого буряка й авторитетним тоном заявити:

— Еверлін... я не хочу образити твоїх предків, але... Після такого смаку у моїх відвідувачів відніме лише мову. А мені треба так, щоб вони й писати перестали. 

— Яду тобі створити чи що? — скептично скривилася від вигляду друга. —  Це буряк, між іншим. Ти б його хоч відварив чи почистив, перед тим як в рот брати. От наче дорослий прибулець, а досі не вивчив, що не можна всяку гидоту з інших планет їсти. Як ти в космосі вижив взагалі…?

— У нас дуже потужний шлунок, якщо чесно... — він виплюнув шматок у серветку, сором’язливо почервонівши до фіолетового відтінку. — Мобусіанці можуть з’їсти все що завгодно…

— Воно й видно, — буркнула собі під ніс, створюючи картоплю слідом за шматком м’яса та моркви. — З вашими мобусіанськими тубами поживних елементів, ви б давно померли, без таких шлунків. “Е”- “Еволюція” щоб її…

— Саме так, — щасливо промовив він та схопив до рота малу картоплину. — Що це за гидота…? Нічого корисного…

— Ти мені картопельку не ображай, Гідеоне! — повчально підняла я палець. — Картопля — це святе! Це мова кохання на Землі! Хоча що ти про це знаєш, Гідеоне…? Це у вас поживні туби, щоб не померти з голоду. А у нас їжа це  спосіб сказати «я тебе люблю», «мені шкода» або «давай забудемо, що ти розбив мою машину». Сотні страв для будь-якого випадку! Голубці! Відбивні! Холодець, який тремтить, коли ти на нього дивишся...

— Їжа, яка тремтить від страху перед тим, як її з’їдять? — Гідеон зробив великі очі. — А мені ще казали, що Земляни доволі миролюбиві… Ага… Так і бачу… Їсте живих істот…! 

— Та не живий він… — невпевнено протягнула, підбираючи слова аби пояснити йому рецепт страви й довести, що ми не кровожерливі. Але я вчасно зрозуміла, що він не повірив би мені після слів про криваве розбирання тварини на шматочки, довге варіння на маленькому вогні й наче згадку про ці тортури — шматочки застиглої в часі жертви. — Добре, добре. Рано тобі ще вдаватися в такі кулінарні шедеври. Ти ще не доріс до них…

— Мені триста з гаком років! — вигукнув він та обурено став махати морквиною у своїх довжелезних руках. 

—  Мобусіанських… — виправила його. — Якщо перевести на земні, то тобі буде тридцять. А в силу особливостей вашої раси, я б дала взагалі двадцять…Але то таке, Гідеоне. Давай краще подумаємо, про щось хороше.

— Наприклад…? — розгублено здійняв він свої брови й тицьнув пальцем в шмат м’яса. 

— Наприклад про цей шматочок м’яска, який я створила…

Пояснювати йому з чого це “м’яско” з’явилося, я тактовно не стала. Пошкодувала душевну організацію прибульця. Зате стала пояснювати рецепт приготування борща й всю наступну годину ми провели в справжньому молекулярному хаосі. Я пояснювала йому як правильно готувати страву, поки Гідеон бігав навколо, намагаючись зрозуміти концепцію та структуру. 

— А терти цибулю це покарання для неї чи для кухаря? —поцікавився прибулець зі сльозами на очах, — Мої сльози теж входять до інгредієнтів? Чи їх треба цідити виключно із землян?

— Не треба нікого цідити! — поспішила його відмовити від цієї дурної ідеї. Ще не  вистачало, щоб він мене за горлянку тримав й вимагав наплакати йому літр сліз для наступних рецептів… З нього сталося б…

Коли всі інгредієнти були готові, я поставила варити борщ, даючи настанови. Поступово по кухні почав поширюватися божественний аромат із минулого. Він був спочатку тонким, майже невловимим, а потім накрив нас хвилею. Це був запах дому. Запах затишку. Запах, який не мав нічого спільного з металом, пластиком і антисептиками «Старлайта». Зрештою, плита видала фінальний сигнал та промовила: «Процес завершено, міс Еверлін».

Гідеон гидуючись наблизився до тарілки так обережно, наче це була бомба. Він взяв ложку, зачерпнув трохи юшки, захопивши шматочок капусти, і підніс до рота. Гадаю, десь з таким самим виглядом я вперше куштувала марсіанських слимаків. Але я сподівалася, що від борщу його принаймні не знудить, як мене від інопланетного делікатесу. 

На кілька секунд у ресторані запала тиша. Гідеон завмер. Його довгі вії затріпотіли. А потім... потім його жовті очі почали розширюватися, поки не стали схожими на дві величезні зірки, що ось-ось вибухнуть надновими. Його шкіра почала швидко змінювати кольори: з баклажанного в яскраво-рожевий, потім у золотавий, і нарешті в ніжно-зелений.

— Еверлін... — прошепотів він, і його голос здригнувся. — Я... я щойно побачив створення всесвіту. У моєму роті стався Великий Вибух! Я відчуваю... я відчуваю сонце! Я відчуваю землю під ногами! Я відчуваю... — він шмигнув носом, — я відчуваю, що хочу обійняти навіть того противного капітана з Марса, який обізвав моє пюре! І запхнути йому в рота ложечку твого святого борща…