Розділ №4. Частинка минулого

Хвилини стікали в космічну порожнечу. Я дивилася крізь прозору стелю та безмежний простір та подумки лаялась. Минула рівно година з того моменту, як капітан Брайт мав переступити поріг мого кабінету. Шістдесят хвилин стерильної тиші, яку порушувало лише ледь чутне гудіння вентиляційної системи та моє власне роздратоване дихання. Стілець навпроти мене, той самий, який містер Волш відполірував до стану дзеркала, залишався порожнім. Брайт не з’явився. Він не надіслав повідомлення на термінал, не передав через диспетчера коротке «зайнятий рятуванням галактики» і навіть не спробував вигадати хоч якусь причину для спізнення. Суцільне ігнорування.

Я зціпила зуби, дивлячись на зірки. В моїй професії пунктуальність клієнта — це не просто ввічливість, це ознака його готовності до змін. Відсутність Брайта була ж самовпевненим маніфестом: «Вам треба — ви й лікуйтесь. Без мене».

— Ну що ж, капітане, — прошепотіла я сама собі в пустій кімнаті. — Рахунок за пропущений сеанс я все одно виставлю вашій страховій компанії. Подивимося, наскільки весело вам буде жартувати з бухгалтерією сектору. До польоту все одно не допустять. Й шукатимете ви собі потім іншого психолога на Старлайті. 

Я поглянула на свою руку. Передпліччя саднило після зіткнення з тим біловолосим капітаном. Шкіра здерлася, і на білому рукаві піджака проступила невелика пляма крові. Я зітхнула, дістала з аптечки регенераційний пластир та еластичний бинт. Накладати пов’язку самій собі було незручно, але за роки життя на станції я навчилася бути собі і лікарем, і майстром, і роботом. Коли я закінчила, моя рука виглядала значно краще.

— Системо, — звернулася я до інтелектуального планера станції, чия панель м’яко підсвічувалася біля дверей. — Завершуй робочу зміну. Переведи кабінет у режим енергозбереження.

— Зроблено, Еверлін, — відповів безвиразний, але дивно заспокійливий жіночий голос ШІ. — Чи бажаєте ви замовити транспорт до житлового модуля?

— Ні, пройдуся пішки. Мені треба провітрити мізки від Старлайта.

— Приємного вечора. Не забудьте перевірити рівень кисню в індивідуальному браслеті, — нагадав планер, і світло в кабінеті почало повільно згасати, залишаючи лише відблиски зірок на скляній стелі.

Я вийшла в коридор і попрямувала до центральної магістралі. На вулицях — якщо так можна називати ці величезні криті проспекти під куполами — було на диво багатолюдно. Станція ніколи не спала, але сьогодні вона здавалася особливо розбурханою. Повз мене пропливали елегантні синьошкірі мешканці Каспії, чиї довгі шати залишали в повітрі запах озону. Група галасливих кобольдів-шахтарів у замаслених комбінезонах щось люто обговорювала біля вітрини з голографічними гаджетами. Між ними лавірували дрони-кур'єри, а в повітрі зависали рекламні банери, що обіцяли «Незабутній відпочинок на курортах М’якої Магми».

Тут можна було придбати все: від запчастин до двигуна часів Галактичних відкриттів до рідкісних спецій з туманності Андромеди. Тут продавали органи, ідеї, зброю та екзотичних тварин. Все, крім дому.иДля дев'яноста відсотків істот на цій станції «Старлайт» була тимчасовою зупинкою. Місцем, де можна перечекати війну, підзаробити або сховатися від боргів. Ми всі були космічними вигнанцями.

Я зайшла у свою багатоповерхівку в цивільному секторі. Ліфт швидко підняв мене на шістдесятий поверх. Як тільки двері модуля відчинилися, мене зустріла благословенна тиша. Моя квартира була невеликою, але я постаралася зробити її максимально затишною. Сьогодні був особливий день.  День народження тата.Тому перше що я зробила —  підійшла до невеликого консольного столика в кутку кімнати і торкнулася сенсора. Повітря завібрувало, і з блакитного променя виткалася постать. Чоловік у військовій формі старого зразка, з добрими очима і зморшками навколо рота, які з’являлися щоразу, коли він посміхався. Він не був ідеальним, ні.  Він був завжди втомленим та насупленим, але він був моєю фортецею.

Я провела кінчиками пальців по голограмі. Рука пройшла крізь його плече, відчуваючи лише легкий холод іонізованого повітря.

— З днем народження, тату, — тихо прошепотіла.

Коли Земля палала від чергових війн, а небо ставало чорним від попелу, він не вагаючись вивіз мене в цю порожнечу, щоб я мала майбутнє. Він казав, що втеча — це не боягузтво, якщо ти тікаєш, щоб зберегти світло всередині себе. І що одного прекрасного дня я зможу врятувати когось іншого так само, як він це зробив для мене. 

— Ти мав рацію, тату. Старлайт став для мене новим домом, — сказала я, вимикаючи проектор. — Але я жахливо сумую за тобою.

Постать батька розчинилася, залишивши мене наодинці з моїм голодом і обіцянкою, даною Гідеону. Я подивилася на годинник. Час готуватися. Зустріч у ресторанчику мала відбутися за годину. Тому я зняла свій діловий піджак і переодяглася в просту вільну сорочку. Треба було зібратися з думками. Попереду — бій з молекулярним принтером за право на існування борщу. Це була не просто кулінарія. Це була моя особиста терапія. Мій спосіб сказати цьому холодному металевому всесвіту, що ми все ще живі, що ми пам’ятаємо, і що ми нікуди не зникли.

Я вийшла з квартири, зачинивши двері на три замки — звичка з Землі, яка на Старлайті була абсолютно непотрібною, але давала те саме ілюзорне відчуття безпеки, про яке я сьогодні. Попереду був вечір, повний гастрономічних відкриттів та спогадів, і я сподівалася, що зможу повернути собі хоча б частинку минулого. Космос міг бути безмежним і порожнім, але сьогодні в одному його маленькому куточку пахнутиме домом.