Розділ №1. Космічні свинтуси

Приємна напівтемрява огортала мій кабінет на тридцять третьому рівні станції «Старлайт». Єдиним джерелом світла була величезна скляна стеля, яка відділяла мене від нескінченного чорного вакууму, розшитого діамантовим пилом далеких сузір’їв. Я сонно відкинулася на спинку крісла, закинула голову і вкотре спробувала знайти серед цього блискучого хаосу Сонце, але справа була марна.  Земля була за мільярди світлових років звідси, і навіть якби я мала настільки хороший зір, я б наврядчи побачила б її. 

Зате, на відміну від мене, мій пацієнт мав настільки гарний зір, що знайшов пилюку на поличках, в перервах між скаргами на життя.  Містер Волш, представник планети Золіс, виглядав як дуже вгодований єнот у крихітному капітанському кашкеті. Він стояв на стільці біля моєї стелажної полиці й люто працював маленькою шовковою хустинкою та паралельно розповідав про свої будні:

— ...і от ви уявляєте собі?! Я цілий день нічого не роблю, як прибираю весь космічний корабель за цими свинтусами! А ви бачили мої руки?! — він на секунду завмер, тицьнув мені в обличчя свої маленькі лапки, а потім знову почав неусвідомлено  терти мій настільний календар. — Вони крихітні! Такі ж маленькі, як совість мого екіпажу! 

— Вам напевно не легко живеться, — протягнула, уявляючи як він живе на кораблі, де немає автоматизованого очищення повітря та системи прибирання. З його обсесивно-компульсивним розладом та гіпер відповідальністю цілком можна з’їхали з глузду.  — Ще й стільки роботи іншої...

 — Отож бо, люба! — погодився він та на секунду таки відлип від витирання мого столу. — Я капітан! Я маю прокладати курс крізь астероїдні поля, а замість цього я збираю обгортки від синтетичних батончиків, Еверлін! А вони знають, що це мені не дає спокою і все одно розкидають! Справжні міжгалактичні свині!

— А ви не пробували на якийсь період перестати прибирати...? — м'яко вирішила підійти до проблеми містера Волша.

 Якщо забрати його маніакальну любов до чистоти, можна було з впевненістю сказати, що він взяв за себе зайву роботу і тепер його екіпаж приймає це як давність. Тому за неї немає ніякої подяки і немає ніякої поваги до неї. Бо ж навіщо складати в смітник залишки їжі, якщо за тебе це і так зроблять? І все б нічого, пожили б ці свинтуси місяць на смітнику й підняли б свої священні дупці, щоб прибрати. Але ж...

— Та ви що! — сплеснув долонями єнот, а я подумки вилаялася, бо знала, що він скаже далі. — Якщо я не поприбираю хоч годинку, вони перетворять мій корабель за сміттєзвалище! 

— Хай перетворять, — спробувала все ж таки достукатися до нього. — Мине день, мине тиждень чи місяць і хтось окрім вас це зробить, містере Волш. 

— Та я скінчаюсь швидше, ніж вони палець об палець вдарять! — ніяк не міг вгамуватися пацієнт, перемкнувшись зі стола та поличку з кактусами. —  Ви знаєте, що зробив мій навігатор учора? Він залишив відкритий тюбик із джемом у зоні нульової гравітації. І ці кляті липкі рожеві кульки плавали по всьому містку, наче криваві сльози з моїх очей! Я ганявся за ними дві години з автономним  пилосмоком, поки ці нероби заливалися сміхом на мостику! Моє життя — це суцільний нескінченний день генерального прибирання на повторі! 

— Містере Волш, — м’яко перебила я. — То, можливо, варто зупинити його? Вийти з цієї зони чорних дір та перестати проживати один і той же день по кругу? Ви не можете контролювати усе. А тим паче, дорослих істот, які вас використовують замість прибиральника. Це ілюзія контролю…

Волш завмер на півслові, притиснувши хустинку до рамки мого диплома. Його чорні очі-намистинки зрадницьки  блиснули і я інтуїтивно відчула, що влучила в ціль. До нього дійшло те, що я хотіла йому донести. Він зрозумів. Але як то бувало в подібних діагнозах...

— Ілюзія…? Тобто ви хочете сказати, що рожевий джем на панелі керування — це мої нав’язливі думки? — галасливо перейшов він у позицію захисту, щоб його. Містер Волш так обурився, що мало обличчя мені не протер, бурхливо розмахуючи своєю стерильною хустинкою. — Що чиясь брудна шкарпетка,  яка в зоні нульової гравітації прилітає повз моїм носом це — ілюзія?!

— Ні, не це. Ілюзія — те, що якщо ви постійно прибиратимете на кораблі пануватиме чистота, — спробувала до нього донести свою думку. Єнот нарешті заскочив у крісло для клієнтів, але замість того, щоб розслабитися, почав нервово терти підлокітники й слухати. — Якби ви жили там один, можливо, так би й було. Але на кораблі купа людей. І всі вони несуть відповідальність за це. Варто вам прибрати, як через п’ять хвилин хтось піде їсти. Хтось піде в душ. Хтось відкриє пачку їжі чи закінчить ремонт й увірветься в машинному маслі. Це безкінечна робота, яку неможливо виконати. 

— І що ж мені робити, Еверлін? — розпачливо проскиглив пацієнт, дивлячись на мене своїми нещасними очима. Капітан видав звук, схожий на свист закипаючого чайника, і в останній раз змахнув хустинкою по подушці крісла, наче намагався стерти з неї саму можливість існування бруду.

— Перекласти цю відповідальність на них, — відрізала. — Так, як це й мало бути. А ні, то хай живуть як галактичні свині і хрюкають собі. Як тільки навідається перевірка, відразу ж поприбирають! Тому вище носа, пане Волш! 

Житель Золіаса глибоко вдихнув повітря, сьорбнув носом та сунувся на вихід. Сеанс добіг кінця якось занадто швидко. В коридорі вже чекав наступний клієнт, а десь там, ходив ще один і ще один. На «Старлайті» ніколи не було тихо. Ця станція була велетенським металевим ковчегом для тих, хто втратив дім, хто все життя провів у космосі, хто постійно знаходиться в русі. Всі ці створіння прагнули знайти тут часточку дому, який би їх зрозумів та підтримав. І я сподівалася, що одного прекрасного дня вони всі повернуться додому. 

___________________
Привіт вам, любі читачі. От і почалася наша подорож на “Старлайті”. Сподіваюся, що кожен, хто втратив свій дім — знайде новий і залишиться в першу чергу людиною. А ще сподіваюся, що вам завжди буде куди повернутися після важкого дня. Будьте щасливі.