Новий "старий" 2009 рік

Роки забирають в нас рідних, але не дозволяєте рокам стирати пам'ять про тих, кого ви любите і будете любити до свого останнього дня. 

Олеся прокинулась від шуму. Хтось дуже голосно ввімкнув телевізор.
"Вже встали, значить вже пора і мені..."
Її тіло було наскільки змучене, що не поворухнулось, очі не бажали відкриватись, вона лежала як завжди животом на ліжку, майже по саму голову вкрита покривалом. Її руки мерзли.
-Заю. - Хрипло тихо мовила вона. - Можеш піти до малих, я ще трошки посплю.
Але їй ніхто не відповів. Вона подумала, що чоловік певно теж сильно втомився.
Олеся розділила змучені очі й спершу не зрозуміла що відбувається.
Вона різко сіла й оглянулась по сторонах - це була її стара кімната в батьківському домі. Домі, якого мама п'ять років, як продала. А ця кімната... зовсім не такою, якою була останнього разу, як вона її бачила - не пустою і холодною, без меблів і її залишених речей. Вона більше нагадувала їй, ту кімнату, яка була в її дитинстві. І справді чим більше вона дивилась по сторонах, тим швидше калатало її серце.
Ті ж блакитні ніжні штори й тюлі з метеликами, які мама відразу замінила, як тільки Олеся одружилась і переїхала звідси на завжди.Той же стіл, що стояв прямо під вікном, на якому стояв срібний бумбокс, який міг програвати компакт-диски й касети, той який давним-давно зламався. Жінка ковтнула слину, в неї стислось горло, вона не могла нічого промовити.
А потім вона глянула на стару темно-бордову блискучу шафу обрамлену по верху і бокам гірляндами рожевого кольору, та обклеєну плакатами зі групою "Backstreet Boys", головними акторами телесеріалу "Аngel", плакатами першого фільму "Сутінки", та фільму "Мумія".
Вона перевела погляд на білосніжну стелю подекуди з тріщинами. На ній висіла люстра у формі квітки, була прямо посередині. Олеся вішала колись перед новорічними святами на неї маленькі красиві різнокольорові ялинкові прикраси й вони також зараз там були.
Якщо в неї й виникали якісь сумніви, то їх розвіяв звук тактового грубого голосу, іноді він любив коментувати новини. На її очі навернувся сльози, які чимдуж побігли по щоках. Тато, її тато, якого давно не було серед живих, його голом там за дверима. Він там. 
Олеся пам'ятала, як її вибішувала, ця його риса - вставати зранку і всіх будити. Дивитись дуже гучно телевізор - він був трохи глухим, і чесно кажучи не дуже охайним. Цю рису вона успадкувала від нього, завжди могла замаститись чимось коли йшла гуляти, з чого вічно посміювався її чоловік і друзі.
Вона повернула голову до дверей зі скляними вставками, їй здавалось, що серце от-от виявиться з грудей, жінка віднесла свої пальці до оголеної шкіри плеча - одяг теж був зовсім не той, в якому вона лягала ступати.
- Не шуми - діти сплять. - Почула вона під самими дверима мамин тихий голос, зовсім інший - більш тонший і молодший ніж тепер.
- То й що, вже пора вставати. Подарунки вже їх чекають. - Буркнув весело батько.
Олеся прибрала пальці від плеча. "Якщо це сон - я поки не хочу прокидатись".
- От, поганець. - Сваритись тихо мама як завжди. Олеся чула, як вона верталась назад в кухню. Затарахкотів посуд.
Олеся повільно тихо встала з ліжка, одягла свої рожеві капці з квіточки й пішла до дзеркала. 
Перед нею стояла трошки сонна юна дівчина 15 років, з світло-сірими і великими здивованими очима, розпатланим коротким світло-рудим волоссям.Тітка колись її повела в перукарню і попросила зробити дівчині модну зачіскою каре. На очима був чубчик, який зараз дивився в всі сторони світу.
"Я тоді вважала себе гидким каченям" - вона доторкнулась ніжної шкіри лиця, щоки були вологими від сліз. Вона швидко їх витерла і помчала до дверей.
Вона вдихнула багацько повітря в груди й помолитися, щоб цей сон не скінчився тут і зараз. Вона хотіла бачити тата.
Вона дуже швидко відчинила двері й ковтнувши слину збіглася в зал.
Побачила профіль тата. Босі ноги на стільці, які він ставив біля дивану для комфорту, теплі спортивні штани й графітова кофта гольф під шию. Підтягнута статура. Він кожного дня йшов кататись на лижах в ліс і збирав дрова для розпалювання котла. На ногах в нього сиділа її киця Мурка.
Перед її очима пронеслось його худе тіло у той далекий жахливий день, таке несхожі на це, справжнє - живе, в неї знову покотилися сльози радості й суму і вона вже повільно підходила до тата, який дивився ранкові новини, гладячи шерстку кота.
- Тату. - Шептали її губи. - Тату. - Олеся кинулась до нього в обійми, вже в голос ревучи. - Тату.
Кіт злякався і зістрибнув з його ніг на деревну лаковану прозорою фарбою підлогу.
Тато нажахано відповів на обійми.
- Олесьоню, що таке? Тобі що кошмар наснився?
- Так, то був самий жахливий кошмар в моєму житті. - Говорила вона, вдихаючи на повні груди запах улюблених свіжих огіркових парфумів тата.
- Ей, Олесюню ти чого, сьогодні таке велике свято, годі плакати.
- Ти правий, я так довго мріяла про цей день. - Вона почала витирати набіглі на щоки сльози. Підняла очі й подивилась на усміхнене, трошки здивоване молоде лице тата, ще не змарноване тяжкою щоденною роботою на будівництві в Польщі. Зима звісно в нього була несезоном, він сидів в дома.
Тато точно не звик до обіймів, адже вона завжди була серйозною і трошки замкнутою дівчинкою. Олеся відправила від нього, відчуваючи захват і піднесення.
"Боже дякую, дякую."
Тато, її наставник, її захисник знову тут і вона знову тут у дома. А це значило і баба Мотря і Меля і дід Олежик. Вони всі живі.
-Тоді мерщій іди дивись під ялинку, там твої подарунки.
Оля підійшла до зеленого зрубаного обвішаного з усібіч прикрасами пухнастого дерева в кутку великого залу і присіла. Ялика так класно пахла, але під нею щодня потрібно було замітати голочки,чим теж займалась Олеся. Жовті вогні гірлянди зі пластмасовими свічками магічно мерехтіли. 
Чесно кажучи вона хотіла вернутись до тата і попросити вибачення за те, що не привітала його з останнім день народженням, через якусь дурну сварку і свою типу гордість. Він мріяв купити електробензопилу, щоб могти ходити в ліс і відразу пиляти великі повалені дерева, класти їх на сани і вести додому. Олеся мала змогу йому її подарувати, але так цього і не зробила. 
Найбільше іноді нас мучить не те, що ми зробили, а те, чого не зробили. Просто дзвінок в добу коронавірусу із привітаннями й той подарунок пересланий новою поштою забрали б з її серця скільки жалю. Навіть коли була малою вона тижнями ходила додому пішки, щоб купити рідним подарунок на свята, але дорослою стала такою сліпою до самих рідних. Думала, що є ще час. А його зовсім не було.
Але того день народження тата ще не було. До нього ще так багато років.
Олеся глянула на коробку цукерок від фірми мами в формі будиночка. Вона взяла подарунок в руки.
Мама теж підійшла, почула, мабуть, що Олеся встала.
- Доброго ранку сонце.Ти встала. А чому ти ще не переодяглась. Ану мерщій одягайся й ідемо допоможеш мені накривали стіл.
- Добре мам. - Олеся дивилась на помолоділе лице мами. Красиве чорне волосся і тонку статуру. - Але я хочу ще дещо сказати тату.
- Ну добре, мама розвернулась і пішла на кухню.
Олеся ще раз потерла лице, і пообіцяла собі, що не буде більше сьогодні плакати. Доки триває цей чудовий сон, вона зробить, те чого хотіла.
Тато встав зі свого місця.
- Говори, бо я вже скоро мушу йти в підвал, перевірити як там котел.
- Добре. - Сказала вона, поклала подарунок на пустий досі стіл для святкування і знову кинулась обнімати тата. - Що б не було в майбутньому... тату. Я хочу, щоб ти знав, що я тебе дуже сильно люблю.
- Ух, яка ти сильна. Що ж тобі наснилось то? Щось сталось?
- Я не пам'ятаю.- Прошипіла вона. - Вже майже все забула. Просто тато на велосипеді поїхав на небо.
- Хе, дивний сон. - Він гладив її по волоссю і її серце заспокоювалось.
- Я тут з тобою. І звісно я знаю, що ти мене любиш, я теж тебе дуже сильно люблю. Але ти ж приготувала мені ще подарунок крім цих обіймів.
- Так. Подивись отам. - Олеся вказала на гілку. Тато підійшов і вийняв найдешевший набір пластикових бритв синього кольору.
- Клас. Я якраз їх хотів. - Він знову підійшов до Олесі й сам їх обійняв.- Це самий чудовий подарунок для мене цього річ.
- А носком і труси від мами чи листівка від брата? - Засміялась Олеся.
- Одне і те саме дарувати кожен рік так скучно. - Розсміявся тато.
Олеся ж присіла і погладила кицю, що тепер вився біля її ніг.
-Маленька і ти тут. - Тихо сказала. Киця, яку вона привела додому і яка носила до ґанку дому зловлених мишей і птахів, навіть землерийок поки на неї не нажалілась сусідка, що вона вбиває її курчат. Справжня мисливиця. Її пізніше таємно вивезли десь в далеке село.
З кухні Олесю покликала мама.
Вона побігла перевдягатись і їй допомагати.
Намащувала бутерброди і носила посуд і страви. А там встав брат і всі пішли до столу.
Як же було приємно знову поїсти страви мами, послухати гучну балаканину тата про політику і його роботу, родичів і сусідів, яких Олеся ніколи не запам'ятовувала, їх і їх імена. Дивно було бачити брата таким безтурботним і як і вона сама, юним. Він був старшим від неї на 5 років і приїхав з університету в Луцьку на зимові канікули.
- Мамо, а ми підемо до бабусі Мелі?
- Підемо ввечорі всі разом. Занесено їй голубців. А вона знову, мабуть, пирогів напекла вам.
- А можна я зараз прийду до неї прогулятися, а вже ввечорі поїду до баби Мотрі з татом?
- Ну добре, якщо так хочеш. Тільки не заважає їй там з дідом і тітками, приходь назад бистріше.
- Ми ж мали завтра до баби їхати?- Здивувався тато.
Олеся боялась, що завтра вона знову вернеться у своє майбутнє. Тому продовжувала наполягати на своєму.
- Ну, будь ласка, давайте сьогодні.
- Та ти ж замучишся? - Сказала мама Ніна.
- Ні, я не замучусь. Я дуже хочу. - Вона виставила руки перед собою наче молячись.
Вона хотіла встигнути побачити їх двох.
- Ну добре.- Відповів тато. - Ти якась дивна сьогодні, їй-богу.
Через пів години Олеся бігла по хрусткому снігу до бабусі Мелі (маминої мами)- вона жила не далеко, через дві вулиці.
Оля підбігла до старої блакитної брами з акуратно вифарбованим в синій колір виноградом і всміхнулась. На вулиці, у дворі бабусі і тіток, загавкотів старенький песик Барсик.
- Хто там до нас прийшов так рано. - Почувся ласкавий голос бабусі. Божечки, Олеся і забула який той голос. Самий гарний у світі голос. Олеся завжди хотіла бути такою ж доброю і хазяйновитою як бабуся. Мама розповідала, що бабуня завжди мала чисті білосніжні рушники й фіранки, навіть над старою піччю на дровах.
- Олеся. Ти чого так рано?
А вона застигла вдивляючись в лице бабусі Мелі. Таке далеке лице і таке рідне.
- Ти чого там замерзла до місця чи що? Проходь. -Олеся відкрила браму тремтячими руками й побігла обіймати бабусю. В Мелі геть випав з руки віник, яким вона підмітала хліва. Дівчина почула як з хліва доносяться звуки курей і свиней, запах сіна і пір'я.
Знову її горло заклякло від стримуваних сліз.
Вона хотіла їй сказати "Вибач, що не прийшла до тебе в лікарню. Що злякалась тоді. Якби ж я знала що більше тебе не побачу" але зараз цього, ще не сталось. Зараз бабуся тут і з нею.
-З Новим роком.Як я давно тебе не бачила.- Тихо промовила Олеся їй на вухо і ще дужче обійняла. На їх з неба падав білий сніг, легкі пухнасті сніжинки вкривали світло-коричневу вовняні хустину бабусі і її сіре пальто, машинобудування шапку з барабаном Олесі.
- Ти ж сама ніколи не заходиш, все навчання й уроки. На борщик мій вже не заходиш.
- А в тебе є борщик сьогодні? Він найсмачніший у світі. - І це було чистою правдою, ні вона ні її мама не готували такого, як бабуся і вона не їла такого більше ніде. Меля додавала до нього яблука з сорту дерева "Циганки".
- Та є, якраз варили вчора. Багато чого є. Тож Новий рік.
- Так. А можна мені налити?
- А ти що вдома не поїла? - Бабуся повела Олеся додому, зняла гумові утеплені галоші з ніг.
Олеся погладила живіт в куртці.
- Та їла, але знову чомусь голодна.
- Ну тоді мерщій заходь в хату.
Олеся зайшла. Бабуся забігла в кухню, а дівчина пройшла в коридор і повісила свій верхній одяг там.
Двері в зал були привідкриті й вона побачила, як там за круглим столом сидів дідусь Олежик. Таким самим як вона пам'ятала, з вугільним волоссям і вдягнений в сірий костюм, до неї долітав гіркий запах сигарет "Прима", тих, що він курив без фільтру. Вона завжди кривила лице, коли його чула і не розуміла, як можна любити таку гидоту. Він читав книгу. Олеся згадала, що дід завжди спочатку читав  кілька останніх сторінок, щоб точно знати чи добрий в їх кінець. Його старі грубі потріскані від мозолів пальці перегортали сторінки, а на очах були круглі окуляри з грубим прозорим склом.
- З Новим Роком. - Привітала дідуся Олеся.
- О, дівчино. Що ти тут робиш так рано?
- Прийшла в гості.
- А зрозуміло. Ну з Новим роком.
З заду почувся голос бабусі.
- Вже готово Олеся. Йди їсти.
- Що в дома не годують? - Засміявся дідусь. Його щоки були червоні-червоні. Видно знову десь сховався від бабусі й хильнув.
- Не так смачно, як у вас.
Олеся побігла на кухню і сіла біля бабусі, почала ложками черпати борщ.
- Боже, як же смачно.
- Спасибі, спасибі.
Далі до бабусі прийшли сусідки й вони як завжди почали обговорювати плітки, а потім і співати пісень.
Олеся слухала і її серце наповнювали блаженство. Співи сусідок, запахи яких вона не відчувала так давно. Запах ялинки, пирогів, вареників зі шкварками й жирного бабусиного холодцю.
А потім прийшли її мама, тато і брат, прийшли тітки й двоюрідні сестри. Ціла купа народу, яка раніше б змусила її утекти на двір. Зараз ні. Не тепер. Коли вона знала, як швидко все проходить. Вона намагалась ввібрала в себе все це, кожен міліметр всього цього.