1

Довга дорога змією звивалася поміж високих соковитих трав які густо вкривали неозорі, безмежні лани. Яскраве літнє сонце сліпуче сяє на безхмарному, блакитному небі, що на обрії зливається з гострими вершинами гір. Незважаючи не ранню пору спека стояла неймовірна. Їдкі випари розпеченого асфальту низько стелилися над землею сизим туманом насичуючи і без того задушливе повітря нестерпним смородом.

По широкій автостраді вкритій товстим килимом в’їдливого пилу швидко несеться темно-вишневий кросовер. Потужний двигун грізно реве з неймовірною швидкістю пожираючи такий дорогий в наш час бензин. Автомобіль мов вірний мустанг слухняно виконує всі накази наперед вгадуючи мої побажання.

Насолоджуючись швидкістю та владою над залізним звіром я раз-у-раз кидаю швидкі погляди на свою чарівною супутницею. Поряд мене зручно вмостившись на сидінні дрімає дівчина неземної краси. Ледь схиливши голову з заплющеними очима вона наче зійшла з глянцевих сторінок фешенебельного журналу мод. Така собі спляча красуня, лісова мавка, зеленоока русалка водночас. Тоненька рожева блузка вигідно підкреслює спокусливі округлості грудей, а коротка чорна спідничка майже не приховує усіх принад струнких ніжок і тугих стегон.

Це моя наречена Оксана з якою я знайомий лише кілька місяців і яку вже встиг покохати до повної знетями. Вдало склавши іспити в університеті ми їдемо відпочити т розважитися до моїх батьків в село. Цікаво, що скаже моя мама коли побачить свою майбутню невістку? Мабуть нарешті задоволено зітхне і зі спокійним серцем схвалить мій вибір. Від цих приємних думок і солодких мрій я втрачаю всяке відчуття реальності. Дорога безкінечною стрічкою стелиться під колесами і зникала позаду у великій хмарі піднятого пилу. Незчувся як проскочив якесь село. У вікнах автомобіля промайнули охайні сільські хатинки, розквітлі сади і заклопотані своїми справами місцеві жителі.

Уже на виїзді зі села я раптом почув тихий стогін. Глянув на свою кохану і завмер. Дівоче личко зблідло, зник життєрадісний рум’янець зі щічок, в очах загорілися хворобливі вогники.

– Що з тобою люба? – вирвалося у мене.

– Роман, мені погано. Зупини будь-ласка машину.

Тисну на гальма, зупиняю автомобіль і допомагаю дівчині вибратися з салону. Турботливо підтримуючи кохану відчуваю як тремтить її тіло і судомно здіймаються груди під тонкою тканиною блузки.

– Оксанко, що трапилося? – занепокоєно запитую у дівчини.

– Не знаю, – мляво відповідає вона. – Мабуть це все від задухи. Давай прогуляємося до цієї садиби.

Ніжно обійнявшись ми неспішно крокуємо до обійстя, що розташувалося неподалік, на околиці села. Це не традиційна сільська хатина, а двоповерхова споруда з сірих бетонних блоків, що радше схожа на замкову вежу. Оточена високим цегляним парканом, над якими видніються крона яблунь, вишень і слив, серед якого розташувалися міцні залізні ворота, вона чимось нагадує укріплену фортецю, а не звичайне житло пересічного сельчанина.

Відчинили нам на диво швидко, наче спеціально очікували. У відкритій хвіртці стояв старенький дідусь невисокого зросту і спортивної статури. Барвиста сорочка була випущена з потертих чорних джинсів. Довга густа борода закривала маже все обличчя чоловіка, хоча й не могла повністю приховати тих жахливих шрамів та рубців, якими було пошматоване лице незнайомця.

– Доброго дня, дядьку! – чемно вітаюся я. – Вибачте, та моїй дівчині стало погано. Чи не пригостите нас холодною водичкою?

– І тобі доброго дня, юначе! – Крижаний погляд старого проймав до кісток. – Звичайно пригощу. Заходьте всередину.

Через півгодини освіжившись і перепочивши ми зібралися продовжити нашу подорож. Проте за той час що ми були відсутні якийсь зловмисник спустив у моєму автомобілі весь бензин. Через мою легковажну безпечність ми опинилися у пастці з якої практично не було виходу.

Почувши про наше халепу бородатий дідуган буркнув лиш одне:

– Залишайтеся у мене на ніч. До завтра може вдасться роздобути бензину в селі, той поїдете собі дальше.

Зробити зараз щось інше було нереально. Та й на додаток на сході з’явилися низькі, темні хмари, вірні передвісники літньої грози. Щоб якось згаяти час я з Оксаною вирішили трішки прогулятися навколишньою місциною. Ти паче, що густий сосновий ліс був зовсім поряд. Ввечері коли гострі стріли блискавиць почали розтинати нахмурене небо, перші великі краплини дощу забарабанили по даху будинку, а від грізного гуркоту грому задзвеніли шибки у вікнах ми зібралися на вечерю в одній з кімнат цього незвичного дому-фортеці.

Господар будинку спокійно смакував гарячим какао практично не звертаючи на нас уваги. Оксана підібгавши під себе ноги зручно вмостилася на м’якому кріслі і задумливо перемішувала ложечкою давно охололу каву в своїй чашці. Я сидів поряд і знічев’я розглядав інтер’єр кімнати. Хоча дивитися на книжкові полиці заповнені товстими фоліантами, старовинні гобелени і мальовничі пейзажі на стінах мені доволі швидко набридло. Весь середньовічний, антикварний дух цього місця гнітюче діяв на мою свідомість. Не витримавши цього я промовив до господаря дому:

– Я вибачаюся, але ми користуємося вашою гостинністю вже майже цілий день, однак так і не знаємо ні вашого імені, ні хто ви такий. Судячи з ваших манер ви не такий простий селянин за якого хочете себе видати. Та й вся обстановка вашого будинку наводить на думку, що ви доволі непересічна особа, і не помилюся коли скажу, що мабуть в минулому займалися якимось незвичними справами.