Староста хоче нажитися на кар'єрі.

Власник дорогого костюму та нових туфель вправно кермував своїм стареньким седаном і, було помітно, не шкодував його. 

— Скоро я куплю собі джип, — не витримав і похизувався Пан Пройда пасажирові з тканинним мішком на задньому сидінні. — Таким бездоріжжям, як це, треба їздити тільки на спецтехніці. 

Він кивнув головою за межі салону. 

— До речі, нам ще далеко? 

Чоловік мигцем поглянув на директора майбутнього кар'єра, що висунув голову назовні та щось бурмотів собі під ніс. 

Насправді пан Гарік уявлення не мав, де конкретно залягають ті самі корисні копалини, і в координатах теж нічого не тямив. Пересічний охоронець державного кар'єру з гидким життям за плечима сильно хотів розбагатіти, й це стало причиною пудрення мізерних мізків пана Тисячі. Авжеж, уродженець Старого Марка не погано знав тамтешню місцевість і був переконаний, що знайти скарб між дубовим гаєм і водосховищем неважко. 

— Так довго чи ні? — повторив запитання староста. 

— Момент. 

Пан Гарік загадково примружився. 

— Одна, дві, три, чотири... Мінус, плюс, — виразно промовив він і пояснив: — Я рахую хвилини та градуси, зводжу координати воєдино. 

Ще один абсолютний профан у геодезичній справі, староста, із захопленням закивав головою і запитав: 

— Мабуть, щоб розуміти всі ці складні штучки, треба довго вчитися? 

— Кому довго, а кому ні, — гордо відповів уявний геодезист і додав: — Я, наприклад, взагалі не вчився. Просто роками дивився, як це роблять інші, і ось результат. Будь ласка, зупиніть машину, ми приїхали. 

Пан Пройда виконав побажання, й шукачі скарбів вийшли з автівки. 

— Отже, це тут? — з подивом озирнувся староста. — Ніколи б не подумав. 

Він затупав ногами дику траву горбистого берега, здавалося, неосяжного водосховища і кинув погляд на дубовий гай неподалік. 

«Знав би, давно тут усе перерив», — подумав кмітливий чоловік, починаючи кумекати, як нагрітися на природних копалинах. 

— То в мене під ногами лежать цінні метали? — взявся випитувати в нового директора староста. — І які ж, якщо не секрет? 

— Не секрет, — без задньої думки відповів пан Гарік та почав вимірювати територію кроками. — Платина, срібло, золото та благородний граніт. 

— Що? — ледь не луснув від усвідомлення почутого староста. — І ви хочете сьогодні до цього добратися? Тому взяли динаміт? 

Чоловік став оглядатися щодо наявності небажаних очей. 

— Не зовсім, — ще міряв кроками місцевість колишній охоронець. — Коли приїде голова міської ради, підірвемо кілька шарів землі, напхаємо добром мішків десять, а решту викопаємо поступово. Кар'єрна справа може затягнутися на роки. 

— На роки? 

Староста занервував, уявляючи, які багатства розташовані в нього під ногами, та розуміючи, що йому від цієї справи нічого не дістанеться. 

— Мішків десять, кажете, — роздумливо промовив пан Пройда. — На ро-о-о-ки, ох-ох-ох… 

Він навмисно розтягнув останні слова й негативно закивав головою. 

— А що не так? — спантеличився псевдогеодезист. 

— Та все гаразд, — театрально відмахнувся староста, чим продовжив нагрівати інтерес до підстав своєї дивної поведінки. 

— Добре, а якщо серйозно? — наочно занервував пан Гарік. 

— Розумієте, — як завжди, зайшов з далекого хитрун, — пан Тисяча непростий фрукт, а тепер він взагалі позеленів і став схожий на жабу. Самі бачили. 

Вигадник про всяк випадок опустив очі. 

— Таке задарма не минає. Чув колись про подібне, люди зазвичай кінчають у психлікарні. 

Чоловік із ріденьким чубчиком зосередив обличчя, а староста продовжив: 

— Не хотів казати, однак нещодавно наш очільник міської ради вдарився головою об човен. Потім давав вказівки, а наступного дня забувався. Біда, просто біда, — хитрун ляснув себе по чолу. — Боюся, ваша справа з кар'єром може взагалі не відбутися. Про довгі роки сумісної праці вже мовчу. 

Пан Пройда продовжував ламати комедію. 

— Тут би знати, що зелений жаб завтра викине... Може, візьме і сам усе вириє, а зайвих людей вижене до біса. 

— Як це вижене? Справді, він став схожий на жабу, — потрапила на гачок жертва. — Я подумав, може, якась алергія. Не хочеться в подібне вірити. 

— І мені не хочеться, але реальність трагічна, — підначив староста і додав: — А тепер прикиньте, чи можна довіряти жабі? Вони ж звичайні зрадники. От узяв я одного разу земноводного в руки, погладив і навіть муху у рота запхнув. І що? 

— А що? — не терпілося пану Гаріку почути відповідь. 

— Нічого, — з образою промовив староста. — Втекло воно від мене, не наздоженеш. 

— Он як, — пролунала засмучена реакція. — Значить, не стати мені мільйонером. 

Розчарований чоловік голосно зітхнув.