Аграрний велетень охоче відгукнувся на пропозицію Галі зустрітися з її босом, до того ж чоловік сам цього хотів. Золотисте полотно з лугової трави довкола Старого Марка неабияк привабило заїжджого фермера. Незаймані поля здавалися дуже перспективними, лишалося прибрати їх до рук, розорати, засіяти — та грошики попливуть рікою.
Саме так думав мільйонер, коли помітив цінні угіддя, а головне — його не турбувало страшне перетворення самобутнього вигляду села і було начхати, що воно стане ареною гуркотливих тракторів. Єдине, про що хвилювався фермер, чи вдасться вмовити голову міської ради віддати на роздирання чорнозем.
— Здрастуйте, пане Тисяче.
З порога привітав господаря кабінету респектабельний чоловік у дорогій сорочці, штанах і туфлях, як на картинці.
— Ой, — роздивився відвідувач людину у квітчастому халаті та валянках. — Може, я невчасно зайшов...
Фермер смикнувся назад, але Ікрін Петрович його зупинив.
— Усе гаразд, заходьте. І не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд, — додав він, ретельно вивчаючи незнайомця. — Сідайте, будь ласка, не стійте. Правда, стільці у мене старі, можуть поламатися. Тому краще не ризикуйте.
— Ну, — посміхався фермер, — ризик — це моє життя. Інакше як би я став аграрним гігантом?
— О так, я люблю гігантів.
Пан Тисяча жадібно облизався.
— Особливо з валізками! — пристрасно вибухнув кабінет. — До речі, де ваш предмет шкіряного мистецтва? Невже не прихопили із собою?
— А-а-а... — озирнувся візитер, намагаючись зрозуміти, на що натякає плоскоголовий суб'єкт і здогадався. — Не хвилюйтеся, у мене такого добра багато: у машині, вдома, на роботі. Головне, щоб було, за що роздавати.
— З цим жодних проблем.
Передчуваючи вигоду, господар кабінету аж спітнів і, злегка розчахнувши байковий халат, згадав про гостинність.
— Може, кави або чаю? Хоча каву тут краще не пити, вона схожа на прострочений тютюн. Та й чай зовсім нікудишній. Нумо краще до справи.
— Добре.
Візитер не встиг відреагувати на дивний жарт, а запитальний погляд Ікріна Петровича спонукав зосередитися на головному.
— Як ви вже, мабуть, зрозуміли я один з найбільших фермерів країни й активно розширюю бізнес. У Ластівку приїхав зовсім нещодавно та одразу помітив найцінніші землі на околицях одного села, Старий Марко називається. Там неорана цілина — те, що треба для моєї сої, — ладно щебетав бізнесмен, не випускаючи з уваги плоскоголового можновладця, і вирішив скоротити промову: — Коротше, я вже тиждень збираюся до вас потрапити, але якось духу бракувало. Добре, що ваша секретарка сама мене знайшла.
— А що ж духу бракувало? Ми тут не кусаємося, — Ікрін Петрович зобразив нетерплячу посмішку. — Тим паче коли народ не скупиться на валізки.
Він знову жадано облизався і додав:
— А у вас їх, наскільки я зрозумів, багато. Значить, будь-яку справу вирішимо. І нічого соромитися!
— Отже, вам однаково, що станеться із землями біля Старого Марка? І навіть якщо колеса моїх тракторів потонуть у пестицидах? — прямо запитав бізнесмен.
— Мені байдуже, — оголив усі тридцять два зуби голова міської ради. — Мені важливіші валізки. Кортить заволодіти надможливостями…
— Чудово, — зрадів фермер і пояснив: — Саме цього я і боявся. Думав, ви не дозволите промислову вакханалію з хімічним добривом у себе під боком. Ну, розумієте, далеко не всім воно пахне. А тут як хмара піде та на вашу адміністрацію ляже, хто знає, що може трапитися. Буває, люди мруть, як мухи.
— Чхати на людей, — нетерпляче задерся на стільці Тисяча. — Мені ще доведеться їх приструнчити, щоб не шастали ночами та не ганяли з вилами. І жодного Бога! Окрім мене, звісно.
— Он як.
Фермер радісно потер долоні.
— Чого ж тоді цю землю раніше ніхто не забрав? У чому каверза? — з підозрою запитав він.
— Усе дуже просто, шановний, — пролунала впевнена відповідь. — Раніше мене тут не було, я працював пожежником. Тепер все буде інакше. Мені — валізки, вам — земля. І так у всіх сферах, окрім туристичної. Там цей демпін та диференом… Ну їх до біса! Боюся, щоб Ластівка не спорожніла. Перед ким потім хизуватися надможливостями?
— Ну, вам видніше, — заспокоївся візитер і акцентував: — Мені головне — земля.
— Буде вам земля. І навіть із поливом сої допоможемо, — розщедрився господар кабінету. — У нас є ціле водосховище. Докинете валізку і смокчіть воду, скільки хочете. Мені не шкода.
— Стривайте, — розгубився фермер, — а хіба це водосховище не є заповідником? Наскільки мені відомо, то так.
— Правда? — щиро здивувався пан Тисяча.
— Однозначно, — пролунала відповідь і лукаве: — Чи на заборону заплющимо очі?
— Усе заплющимо, — засовався на стільці можновладець. — Навіть роти, якщо хтось обуриться.
Він нервово ляснув по столу короткими рученятами й не витримав:
— То ви несете свої валізи чи ні?