У гру вступає аграрний велетень.

Аграрний велетень охоче відгукнувся на пропозицію Галі зустрітися з її босом, до того ж чоловік сам цього хотів. Золотисте полотно з лугової трави довкола Старого Марка неабияк привабило заїжджого фермера. Незаймані поля здавалися дуже перспективними, лишалося прибрати їх до рук, розорати, засіяти — та грошики попливуть рікою. 

Саме так думав мільйонер, коли помітив цінні угіддя, а головне — його не турбувало страшне перетворення самобутнього вигляду села і було начхати, що воно стане ареною гуркотливих тракторів. Єдине, про що хвилювався фермер, чи вдасться вмовити голову міської ради віддати на роздирання чорнозем. 

— Здрастуйте, пане Тисяче. 

З порога привітав господаря кабінету респектабельний чоловік у дорогій сорочці, штанах і туфлях, як на картинці. 

— Ой, — роздивився відвідувач людину у квітчастому халаті та валянках. — Може, я невчасно зайшов... 

Фермер смикнувся назад, але Ікрін Петрович його зупинив. 

— Усе гаразд, заходьте. І не звертайте уваги на мій зовнішній вигляд, — додав він, ретельно вивчаючи незнайомця. — Сідайте, будь ласка, не стійте. Правда, стільці у мене старі, можуть поламатися. Тому краще не ризикуйте. 

— Ну, — посміхався фермер, — ризик — це моє життя. Інакше як би я став аграрним гігантом? 

— О так, я люблю гігантів. 

Пан Тисяча жадібно облизався. 

— Особливо з валізками! — пристрасно вибухнув кабінет. — До речі, де ваш предмет шкіряного мистецтва? Невже не прихопили із собою? 

— А-а-а... — озирнувся візитер, намагаючись зрозуміти, на що натякає плоскоголовий суб'єкт і здогадався. — Не хвилюйтеся, у мене такого добра багато: у машині, вдома, на роботі. Головне, щоб було, за що роздавати. 

— З цим жодних проблем.

Передчуваючи вигоду, господар кабінету аж спітнів і, злегка розчахнувши байковий халат, згадав про гостинність. 

— Може, кави або чаю? Хоча каву тут краще не пити, вона схожа на прострочений тютюн. Та й чай зовсім нікудишній. Нумо краще до справи. 

— Добре. 

Візитер не встиг відреагувати на дивний жарт, а запитальний погляд Ікріна Петровича спонукав зосередитися на головному. 

— Як ви вже, мабуть, зрозуміли я один з найбільших фермерів країни й активно розширюю бізнес. У Ластівку приїхав зовсім нещодавно та одразу помітив найцінніші землі на околицях одного села, Старий Марко називається. Там неорана цілина — те, що треба для моєї сої, — ладно щебетав бізнесмен, не випускаючи з уваги плоскоголового можновладця, і вирішив скоротити промову: — Коротше, я вже тиждень збираюся до вас потрапити, але якось духу бракувало. Добре, що ваша секретарка сама мене знайшла. 

— А що ж духу бракувало? Ми тут не кусаємося, — Ікрін Петрович зобразив нетерплячу посмішку. — Тим паче коли народ не скупиться на валізки. 

Він знову жадано облизався і додав: 

— А у вас їх, наскільки я зрозумів, багато. Значить, будь-яку справу вирішимо. І нічого соромитися! 

— Отже, вам однаково, що станеться із землями біля Старого Марка? І навіть якщо колеса моїх тракторів потонуть у пестицидах? — прямо запитав бізнесмен. 

— Мені байдуже, — оголив усі тридцять два зуби голова міської ради. — Мені важливіші валізки. Кортить заволодіти надможливостями… 

— Чудово, — зрадів фермер і пояснив: — Саме цього я і боявся. Думав, ви не дозволите промислову вакханалію з хімічним добривом у себе під боком. Ну, розумієте, далеко не всім воно пахне. А тут як хмара піде та на вашу адміністрацію ляже, хто знає, що може трапитися. Буває, люди мруть, як мухи. 

— Чхати на людей, — нетерпляче задерся на стільці Тисяча. — Мені ще доведеться їх приструнчити, щоб не шастали ночами та не ганяли з вилами. І жодного Бога! Окрім мене, звісно. 

— Он як. 

Фермер радісно потер долоні. 

— Чого ж тоді цю землю раніше ніхто не забрав? У чому каверза? — з підозрою запитав він. 

— Усе дуже просто, шановний, — пролунала впевнена відповідь. — Раніше мене тут не було, я працював пожежником. Тепер все буде інакше. Мені — валізки, вам — земля. І так у всіх сферах, окрім туристичної. Там цей демпін та диференом… Ну їх до біса! Боюся, щоб Ластівка не спорожніла. Перед ким потім хизуватися надможливостями? 

— Ну, вам видніше, — заспокоївся візитер і акцентував: — Мені головне — земля. 

— Буде вам земля. І навіть із поливом сої допоможемо, — розщедрився господар кабінету. — У нас є ціле водосховище. Докинете валізку і смокчіть воду, скільки хочете. Мені не шкода. 

— Стривайте, — розгубився фермер, — а хіба це водосховище не є заповідником? Наскільки мені відомо, то так. 

— Правда? — щиро здивувався пан Тисяча. 

— Однозначно, — пролунала відповідь і лукаве: — Чи на заборону заплющимо очі? 

— Усе заплющимо, — засовався на стільці можновладець. — Навіть роти, якщо хтось обуриться. 

Він нервово ляснув по столу короткими рученятами й не витримав: 

— То ви несете свої валізи чи ні?