Пан Тисяча спокушається на хабар.

Стародавнє місто Ластівка розкинулося на роздоріжжі національних автомагістралей і зуміло об'єднати архітектурну спадщину царських часів та швидкоплинну сучасність. Практично в центрі десятитисячного поселення розташовувався оточений кам'яною стіною древній замок із вежами на кутах, заїздом через водяний рів та Домініканським монастирем. Туристична родзинка Ластівки, наче магніт притягувала до себе відвідувачів, і не лише з України. Звісно, чудотворні ікони монастиря та його унікальний концертний орган — клавішний духовий інструмент, іншими словами «Король музики», — викликали інтерес у людей. Регулярна служба за участю органу чулася навіть за межами кам'яних стін самобутнього замку, а звуки нагадували гру на роялі та фортепіано. 

Поруч з фундаментальною спадщиною минулого в містечку переважали приватні будиночки, вирізнялося кілька багатоповерхівок, супермаркет, заправка, трійка придорожніх готелів, школа, садочок і, безумовно, державна будівля, де владарював Ікрін Петрович Тисяча. 

Ось уже два місяці глава партії з оригінальною назвою освоював посаду голови міської ради та охоче звикав до нового життя: вранці смачні сирники від дружини, обід у ресторані з місцевим суддею, прокурором, нотаріусом, начальником місцевої поліції. А коли список поважних людей вичерпувався, короткорукий представник влади починав спочатку. Єдине, що не змінилося в житті пана Тисячі, так це його обов’язок носити безглуздий комбінезон, який підживлював народну любов безгрішного пуголовка. 

Тож усе складалося вельми непогано для колишнього пожежника. Ось тільки кишені того самого комбінезону все ще були порожніми та, звісно, про надможливості стрибучої жаби лишалося тільки мріяти. 

— Міська рада праворуч, — голосно промовила Соломія, коли побачила придорожній знак. 

Сестра завернула на площу й автівка одразу опинилася біля чотириповерхового будинку, що ніби ховався за ялинками. 

— Здається, приїхали, — озираючись навколо, додала жінка і помітила людину, яка рухалася назустріч автомобілю. 

Незнайомець у темних штанах і піджаку від іншого костюму, мав трохи незграбний вигляд, хоча біла сорочка та зачесаний набік чуб скрашали недолугий образ. Припаркувавшись, сестри покинули «Рендж Ровер» і були негайно охоплені увагою незнайомця. 

— Добрий день. Я староста Старого Марка — Пройда Олександр. Маю честь провести вас до пана Тисячі. 

— Здрастуйте. Дуже приємно, — відповіли сестри. 

І ще раз дозволили собі потай оцінити чоловіка у запилених туфлях. 

— Що ж, не варто змушувати людину чекати, — посміхнувшись, сказала Поліна. 

Староста зрозумів натяк — попрямував до сходів під широким ґанком адміністративної будівлі, та не забувся на ходу розрекламувати себе. 

— Я, звісно, всяких дозволів не даю, — тихцем заговорив він, — але можу бути корисним. Наприклад, умію чудово зберігати таємниці, знаю, де і в кого щось безповоротно позичити, попереджу раптовий набіг правоохоронних органів, розповім найсвіжіші новини з коридорів влади та навіть можу знайти вам хороших працівників майбутньої турбази. Будь ласка, звертайтеся. 

У відповідь жінки знизали плечима і не помітили, як опинилися біля дверей потрібного кабінету, що розміщувався на першому поверсі мащеного олійною фарбою коридору. 

— Прошу, заходьте. 

Староста пропустив уперед важливих персон. Коли вони опинилися на порозі невеличкої кімнати, де за фанерним столиком ніби ховалася непоказна жінка, пан Пройда мовив: 

— Гале, це люди до шефа. А я заходити не буду, не хочу зайвий раз мелькотіти в нього перед очима. Він останнім часом якийсь занадто роздратований. Тому проведи гостей. 

Секретарка поправила на собі комір сіренької сукні та неохоче взялася виконувати прохання. 

— Раптом знадоблюся, шукайте мене надворі, — прошепотів староста і дочекався, коли сестри зникнуть за дверима суміжного кабінету. 

Тим часом нервову поведінку голови партії «Пуголовків з місцевого болота» можна було пояснити. Якщо до виборів крадівливий пожежник не був прив'язаний до робочого місця і кожна пожежа перетворювалася на перегони за скарбами, то нова робота видавалася нудьгуватою. Зашарпаний стіл та облуплені стіни кабінету, що більше нагадував сарай, уже встигли надокучити, а єдиною втіхою можновладця стали обіди з місцевою елітою. Зарплати та дрібного хабарництва якраз і вистачало на безбідне існування, але це аж ніяк не розкривало перспективи власнику чудернацького комбінезона. 

— Здрастуйте, пане Тисяче. Добрий день, Ікріне Петровичу, — з порога привіталися сестри. 

— Заходьте, заходьте. 

Господар кабінету змахнув рукою і байдуже скривився. 

— Попереджаю одразу, — про всяк випадок сказав чоловік, — у мене за двадцять хвилин обід з прокурором. Пропустити не можу — це все, що мене сьогодні порадує. 

Ніби й справді пуголовок ще більше наморщив обличчя, чим змусив відвідувачок посміхнутися. 

— Сідайте, — вкотре махнув рукою Тисяча. — Тільки обережно, стільці хиткі, можна й впасти. 

— Ні, ми краще постоїмо. 

Жінки крадькома оглянули похмуру кімнату, і старенький сервант біля стіни з порожніми полицями, облізла стеля та потерта підлога не скрасили жахливого враження.