Частина 15.2

§§§

До тями я прийшов на піску. Мокрий, як хлющ. Навколо було розкидано листя, поламане гілля дерев, покручений очерет і… тиша. Наче й не під Києвом знаходжуся. Я перелякано скочив, відганяючи думку, що опинився невідомо де. Але ні, погляд зачепився за висотки нового житлового комплексу на околицях столиці, вуха розрізнили віддалений гул автостради… я розгублено присів, озирнувся. Поряд лежав колодач. Я обережно його підняв. Ніж звично вклався в руку, от тільки тепер він не був теплим. Дерев’яна поверхня досі сприймалася, як продовження моєї власної руки, проте дивувала прохолодою.

—То це і все? — пробурмотів я, але ніхто мені не відповів. Спантеличено покрутив головою — поряд не було ані пані Аглаїди, ані її речей, ані Гришка, ані Ірини… Захоловши від жаху, я рвучко потягнувся до телефону, що цілий та неушкоджений разом з моїм взуттям лежав на землі поряд. Там же лежав якийсь чудний хрестик на тонкому шкіряному паску. Але мені було не до розглядування знахідок. Тремтячими пальцями я набрав номер Іри і доки лунали гудки, ледь не посивів.

—Богдане?... Все гаразд? — нарешті почув рідний, але тихий, ніби сонний, голос.

—Де ти? Як!?

—Зі мною все в порядку… Я у себе вдома… Не знаю, як сюди потрапила… але вдома… — розгублено промовила дівчина.

—Слава Богу… Ти жива… Я скоро приїду, — я втомлено опустив руку з телефоном. — Озирнувся,  намагаючись зрозуміти, що робити далі. А куди поділася пані Аглаїда і хижий мрець? Баба-Яга його таки прихлопнула, як комара, та попрямувала займатися власними справами? Ще й Ірину ледь до пращурів не відправила! Та як вона могла так вчинити?! Знайшла собі розмінну монету! Ну все, я розізлився і бажаю висловити цій  жіночці, все що думаю про її методи! І я пам’ятаю де живе ця безсовісна чаклунка, тож піду до неї просто зараз! Я підірвався (справедливе обурення й мертвого підніме), взувся, зібрав речі та майже бадьоро направився на пошуки п’ятиповерхової «хатки на курячих лапках».

Пошуки неочікувано затягнулися. Я вже полишив машину й пішки намотував круги між будинками, а — дзуськи! Сказали б мені, що можна стільки блукати серед трьох вулиць, попри те, що я не раз бував у потрібному будинку, в житті б не повірив. Втім так і було. Отож коли я нарешті  побачив потрібний номер будинку, то спочатку навіть не повірив. Але дім ніби той, щоправда, цифри номера підведені свіжою фарбою, а вхідні металеві двері акуратно зачинені й… розмальовані! От чому я їх не впізнав! Якийсь підступний митець розфарбував їх яскравими квітами, наче сувенірну турецьку тацю! О, та у них тут за останній місяць ремонт провели! З якого це переляку? Наче вибори пройшли, та й карантин нині актуальніший. Я ж був тут днів двадцять тому, а враження таке, наче кілька місяців минуло!

Я зупинився та уважніше оглянув дім. Відремонтовані розфарбовані двері, чисті, без написів стіни, помиті, цілі, вже пластикові(!) вікна сходових клітин, крізь які видно горщики з квітами, новенька лава біля входу, доглянутий квітник, на якому рядками пробиваються якісь рослини…Оце так старанність та швидкість наведення порядків!

Двері під’їзду відчинилися і звідти вийшла Олюська, котра вела на паску невеликого рудого песика.

—Добрий день, — привіталася вона, ніби розгублено зупинившись.

—Добрий.

—А ви надовго зникли. Як справжній чарівник… — мовила вона.

—Старанно вчуся, — широко усміхнувся я, а дівчинка чомусь відвела погляд, зітхнула і пройшла повз. Схоже, в дитини був не найкращий настрій.

Я спіймав двері, що вже зачинялися, та швидко зайшов у будинок. Але й тут мене вразили свіжопофарбовані стіни, відремонтовані перила, чисті сходи. А попільничка з кішкою досі стоїть на підвіконні. Це ж треба… Що за добра фея оселилася в будинку? Пані Аглаїда, на радощах, що позбулася колодача, змінила застосування власної мітли? Чи то все навіювання?

Дійшовши до потрібної квартири, я нерішуче зупинився. Двері були інші. Хм, Баба-Яга нарешті замінила те своє совдепівське страховидло? А з ним і дзвоник? Давно пора. Я акуратно натиснув на приємний світлий прямокутник, почув за дверми мелодійний звук.

—Добрий день. Вам кого? — відкрила двері жіночка, що колись курила на сходовій клітині. Тільки зараз вона виглядала більш  доглянутою та веселою.

—Добрий. Я до пані Аглаїди, — невпевнено усміхнувся я.

—Ой… Ви не знаєте… — здивовано-розгублено промовила жінка.

—Не знаю що? — у мене чогось похололо в грудях.

—Вона померла…

—Як… померла? — аби втриматися на ногах, я прихилився до стіни.

—Рік тому. А, ну так, вас же на похороні не було… Ми ж не мали контактів, аби повідомити. Не знайшли у квартирі жодного записника, чи адреси рідних. Навіть пам'ять її телефону не мала особистих контактів.

—Як…Рік тому?

—Так. Сьогодні саме поминки були. Померла вона 20 березня 2019 року, але виявили це ми десь за тиждень. Може через запах знайшли б і раніше, але у нас тоді саме аварія сталася з опаленням, холодно було в будинку. Кинулися коли вже коти в її квартирі почали нявчати, як скажені, та мала Оля з четвертого поверху, крик підняла, що щось трапилося. Виламали двері, а звідти навтьоки кинулося з десяток котів, лише одного, рудого, Олюська вхопила, та й той був наче здичавілий. Подряпав дитину та втік. Ми зайшли, а пані Аглаїда у кімнаті лежить мертва. І ті хвостаті демони її так погризли, наче вона з якимсь монстром воювала… Це був жах. Я ледве встигла дитину зупинити, аби не дивилася на це.