Частина 15.1

§§§

Я опинився в оточенні стіни з пилу, листя, гілок, а візерунок під моїми ногами почав поступово світитися всіма кольорами веселки й те світло набувало об’ємних форм. Переді мною поставали ліси, плавні, степ, ріки, небо, море. Вони ніби виростали з проведених чорнилом ліній, перетікали одне в інше, розпливалися і знову набирали чіткості. Від стрімкої зміни картин в очах скоро почало миготіти, а тут ще й скажене завивання вітру. Я заплющив повіки, намагаючись встояти, зберегти розум, бо, здавалося, ще трішки і я сам перетворюся на одну з цих рухливих плям. І раптом все припинилося. Запанувала тиша. Я обережно відкрив одне око, потім друге, й ледь стримався від здивованого вигуку.

Я опинився на високій кручі. За мною стояв густий ліс, а попереду відкривався вид на повноводну ріку, що вдалині впадала у море. Поряд зі мною, під величезним крислатим дубом, сидів старий козак. Довгі, темні з сивиною вуса, закручений за вухо оселедець, трубка в зубах, примружений погляд карих очей. Він був у білій-білій, підперезаній широким поясом, сорочці, яскраво червоних штанях та чоботах. Сидів, з цікавістю мене роздивлявся, час від часу пихкав люлькою, проте мовчав.

—Вітаю? — спитав я невпевнено. —Де це я? У потойбіччі?

—Ет, яке спритне, раз два й в потойбіччя. Ні, синку, так справи не робляться, — весело мовив незнайомець, діставши люльку з рота.

—А, ну так, моє то швидше: «раз два і в халепі», — промимрив я.

—Є й таке. Та ти сідай, в ногах правди немає, — кивнув мені чоловік, вказуючи на смарагдову травичку під ногами. Я слухняно сів. Дослухався, як десь серед дерев, за спиною закувала зозуля.

—То де це я?

—На мосту між світами.

—Де? —округлив я очі.

—Поза часом і простором. Я бажав з тобою поспілкуватися, перш ніж передати всі сили та нарешті полишити ваш світ.

—А от про мости Баба-Яга нічого й не казала… — зітхнув.

—Баба-Яга? Аглаїда?

—Ну…так, — трохи знітився я.

—Дотепник. Гарно вгадуєш.

—Що вгадую?

—Пізніше дізнаєшся, якщо вона забажає. Я не для того тебе сюди привів, аби розповідати про неї.

—А для чого?

—Аби подивитися, поговорити, впевнитися, що не помилився.

—І що буде, якщо раптом ви вирішите, що помилилися?

—Ну, ти ж Гришка бачив, — хижо усміхнувся козак.

—Випробування… Ось про що казала пані Аглаїда. Ви мені тут влаштуєте випробування?

—Був такий план.

—І в чому воно полягатиме?

—Чужа душа —то темний ліс, і у тому лісі часом панують занадто хижі звірі. А якщо тих хижаків ще й озброїти моїми силами, то вони такого лиха можуть накоїти, що тобі й не снилося.

—Ну, я  хлопчина простий, цілий ліс — то не про мене. Максимум невеличкий міський сквер, та й той ви, мабуть, весь до останнього закутка роздивилися. Мали впевнитися — звіринця не маю, — розвів я руками.

Раптом пролунало довге протяжне виття, від якого у мене мороз побіг по шкірі. Я мимоволі  покрутив головою й побачив, як небосхилом стрімко пролетіло щось схоже на два астероїди, що полишали за собою густий чорний дим та оберталися один навколо одного, потріскуючи блискавками. Десь на середині неба від них відскочила й впала у річку невелика світла іскорка, але самі чорні кулі швидко зникли вдалині.

—А щоб твої кості повикидало з того світу! Іншого варіанту не могла придумати?! — раптом вилаявся козак, відволікаючись від мене. Він спритно підскочив, випростався й стурбовано дивився на річку.

—Що це було? — спитав я, теж піднімаючись. — Нічогенькі у вас тут опади.

— Ет, хлопче, ти був правий… Я дійсно гарно роздивився тебе, порадів, що нарешті знайшов людину, котра зможе поєднати в собі знання й традиції предків та досягнення сучасності. Зможе допомогти нашому народу відродити, пробудити душу. Тож наостанок планував з тобою лише легку бесіду. Але життя завжди має свої плани. І для тебе в нього явно окремий список завдань. Бачиш той острів? — простягнув руку чоловік, вказуючи на невеликий шматок суші, що проявився на місці падіння іскри.

—Так.

—Там зараз твоя дівчина. Дістанешся до неї, доки міст тримається, — маєш шанс і її врятувати, і сили отримати, не дістанешся — загинете вдвох. Але ти маєш можливість не ризикувати головою і повернутись. Сила все одно буде твоя, –  мовив козак, на останній фразі уважно подивившись мені в очі. Але мені було вже  не до  «гляділок».

—Та грець з тими вашими силами! Там Іра? Чому? Як? — тріпнувся я перелякано, уважно вдивляючись в острів. І дійсно роздивився там кохану. У тій же світлій курточці та шапці, в яких полишив її у квартирі друга. Ірина стояла на високій кручі на самому краю острова і її постать чимось нагадувала статую царівни-Либідь, з монументу біля Дніпра.

—Дівча намагалося завадити Гришкові тебе знищити. Мураха, що втрутилася у бій бойових слонів. Втім і мураха іноді може змінити хід бою, відволікши одного з противників. От тільки ціна завелика. Аглаїда пожбурила дівчину сюди.