Частина 14

Відкривши очі, я задумливо роздивлявся вишиті занавіски, згадуючи черговий сон. Та-ак, тепер у мене ще й уроки музики. Що не нічка, то нова розвага. От ніколи не відчував потягу до музичних інструментів, навіть до гітари. Навіщо це мені зараз? До чого воно взагалі? Там, уві сні я був хлопчиною років семи-десяти. І той кобзар мене назвав харієм. Тобто наявність таких здібностей у ті часи помітна була з дитинства? Чи то сліпець так пожартував?

—Добрий ранок? — висунула носа з-під ковдри Іра. — Що такий задумливий? Щось наснилося?

—Добрий. Не повіриш, тепер я на кобзі вчився грати!

—Вау! І як? Навчився? — зацікавлено спитала кохана.

—Ну, там я грав точно краще, аніж в житті, — розсміявся я, пригортаючи дівчину. Сон полишив чудні враження, але я швидко відволікся. А коли нарешті знайшов сили випустити кохану з ліжка, ми пішли готувати сніданок.

Розібравшись зі сніданком, Іринка вирішила влаштувати у хаті прибирання. Вона з непідробним ентузіазмом кинулася протирати пил, мити вікна, підлогу, плафони й завалила мене таким мішком питань та завдань, що я не зчувся, як і день пролетів. Дім ожив, заблищав так, ніби знову повернувся у часи, коли тут незмінно витав аромат бабусиних пиріжків, лунав сміх діда, моїх батьків, сестри, дядька… Моя кохана невимушено перетворила стару сумну хату на райський куточок! Та Іра справжня чарівниця!

Ввечері, коли моя попелюшка нарешті вгамувалася, вона сіла на канапу, пригорнулася до мене й задумливо промовила.

—А знаєш, я, до речі, читала колись про кобзарів. Вони дійсно були грізною силою. Не дарма ж з ними свого часу активно боролася, як царська так і радянська влада.

—Чим комусь могли заважати сліпці? — щиро здивувався я.

—Вони були носіями історії, самосвідомості, народної пам’яті. Звичайно це не влаштовувало імперію. Ото й боролися з ними. Але якщо при царі їх просто ганяли, то більшовики вирішували питання кардинально, у своєму стилі. Через те, що люди не видавали сліпих співаків, більшовики  придумали організувати з’їзд кобзарів, обіцяючи їм підтримку нової влади. Але збрехали… Всіх, хто їм повірив та прийшов, заарештували, завантажили у вагони, вивезли та… розстріляли.

—Я й не знав, що ти таке жахіття читаєш, — хмикнув я.

—Не тільки читаю, а й дивлюся. Он наш новенький фільм «Поводир» про це. До речі він в мене на ноуті є. Давай подивимося?

—А якоїсь романтичної комедії у тебе там немає? Чи американського бойовичка, з хепіендом? — не дуже зрадів я перспективі дивитися історичний фільм, ще й український.

—Слухай, невже тобі не цікаво трішки більше дізнатися про те, про що тобі так старанно розказують сни? Це може бути корисно. Тим паче сучасному супергерою.

—Та який з мене супергерой? Так, прибиральниця з нетиповою шваброю й без зарплати, — відмахнувся я.

—Не варто себе недооцінювати. І в будь-якому випадку, власну історію варто знати.

—Хто ж сперечається. Звичайно варто. Особливо коли та історія схопила тебе за шкварник і мотляє, як кошеня. Гаразд, давай свій фільм, — покірно зітхнув я.

§§§

Два тижні пролетіли за переглядом фільмів і в любощах, а ще у розмовах та за читанням різних статей. Ірину дуже зацікавили мої історичні сни, тож варто було нам виїхати до магазину, як моя кохана завантажувала мішок статей, якісь відео й потім старанно зі мною їх вивчала. Разом з нею я дізнався стільки всього про козацтво, що голова йшла обертом! Про перших козаків-шпигунів і дипломатів, про ханську Україну (ага, виявляється і така була! Ще й не найгірша для козаків), про долі відомих козацьких родів, (той же відомий радянський письменник Костянтин Паустовський був нащадком гетьмана Скоропадського), про долю тих, кого насильно переселяли. А ще про роль та вміння українських жінок. Ірині дуже сподобалось, що козачки, в більшості, виявляється, гарно вміли воювати, а в історії неодноразово зафіксовано їх доблесть, розум та вигадливість.

Щось з прочитаного було цікаве, щось нудне, а часом зустрічалися напрочуд веселі моменти. Наприклад, розповідь про те, як козаки могли лікувати запалення потових залоз. Один з дієвих способів, наче, був такий: знайти високо на дереві гніздо хижого птаха і, діставши звідти яйце, носити його тиждень під пахвою. Автор статті писав, що, попри  недолугість такого «рецепту», ці дії мали певний сенс, бо часто, доки козак ще дерся на те дерево, абсцес лопався. А якщо ні, то подальші спроби відвоювати те нещасне яйце, гарно мобілізували організм, адже хижі птахи не дуже привітно зустрічали нападника на гніздо. Ми з Іриною довго реготали, уявивши подібну лікувальну рекомендацію в дії.

Знайшли ми й про музику. Виявляється, кобзарі дійсно вирізнялися, як вмінням боронити себе, так і напрочуд гарним здоров’ям. У спогадах та легендах не було немічних кобзарів, попри їх  жебрацькі, важкі  умови життя. Сліпі співаки до самої смерті були активні й помирали раптово, падали немов дуби. І не останню роль в тому грала музика! Виявляється, кобза це потужний генератор різноманітних коливань, а граючи, сліпці встановлювали кобзу, бандуру чи ліру так, що ті звукові коливання охоплювали найважливіші частини організму: область серця, сонячного сплетіння, печінки, підшлункової залози, а інших органів то досягало через кістки-резонатори та нервові взаємозв’язки. Капець, виявляється навіть музика може бути лікувальною!