Частина 13

Від галопу своїх здичавілих емоцій я оговтався аж під Білою Церквою. Ох, нічого ж собі мене накрило! Вражено загальмував, зупинився на узбіччі, хвилин п’ять відводив душу лайкою, проклинаючи хижого зомбака. Якби той клятий мрець виконав хоч третину того, що я йому побажав, він би вже був ще кілька разів безнадійно мертвим та зав’язаним у вічний вузол!

Не можу сказати, що лайка допомогла, але горло пересохло, тож довелось закрити рота та відволіктися на пошуки води. У салоні пляшки з водою не виявилось, тож я завернув до поміченого неподалік АТБ. Доки трохи загублено блукав між полицями, пролунала мелодія телефонного виклику.

—На які чутливі органи ти примудрився наступити Гришкові, що він так осатаніло ганяє містом, камікадзе ти мій? —  занадто лагідно спитала пані Аглаїда. Здається це вперше вона мені дзвонила, а не причимчикувала особисто. Мабуть, мітла у таку даль відмовилася нести. Чи таки ступа?

—То не я…

—Та невже? А я не знаю іншого такого початківця-харія, що може примудритись унести ноги практично зі сходинок пекла, відбившись від чортів навіть мокрою ганчіркою. То що ти зробив нашому мерцеві?

—Я ж кажу, то не я. То моя дівчина.

—Вдвічі цікавіше.  І що?

—Та не знаю я! Вона йому щось вручила, а потім я побачив лишень якийсь салют!

—Ох, твоє ж бісове копитце, кого ти примудрився у кохані обрати?

—Я думав ви мені скажете! Самі ж натякали, що то справа рук колодача!

—Е-е-ні, у колодача не настільки вправні руки. Це ти сам… То он в чому може бути справа… Так, де ти зараз?

—В Білій Церкві…

—І якого цапа ти там забув? — відверто здивувалася жінка.

—За дурною головою і колеса бо зна куди завезуть.

—Які розумні колеса, нарешті дослухалися до розумної поради, яку їх господар отримав ще тиждень тому. Загальмована трансмісія, втім краще, ніж нічого. Там і сиди, а краще ще далі їдь. Власне роби, що хочеш, але щоб духу твого не було в Києві до двадцятого березня, аби я мала змогу тут хоч якось розібратися. Не збиралася я лізти в епіцентр цього буревію та, видно, доведеться…

—Та яке двадцяте березня? У мене Іра, робота, рідня, кредити врешті-решт! А раптом він на мою кохану почне полювати! — я аж застиг від розуміння, що покинув дівчину в місті з монстром. Та ще й осатанілим, судячи зі слів пані Аглаїди.

—Ой, та здалася йому якась краля, коли є шанс життя собі повернути, — зневажливо пхикнула жінка. — Навіть не думай зараз рипатися сюди і, тим паче, бігти до дівчини. Особливо до дівчини, яка так цікаво поводиться. Ти впевнений, що вони з Гришком не знайомі?

—Це ви на що натякаєте? Що Іра може бути спільницею вашого мерця? Та з якого переляку!? —відверто обурився я таким припущенням.

—У житті всяке буває… Втім, це я просто міркую. В будь-якому випадку не думаю, що всі перелічені тобою люди зрадіють, якщо отримають замість сина, брата й залицяльника збоченого монстра. Та й кредити твої мрець точно не повертатиме, це я гарантую. Отож не репетуй мені тут, а мандруй якнайдалі. Пізніше я скину фото карти з відміткою, де ти маєш бути зранку двадцятого березня, якщо хочеш жити, а не переляканим зайцем до старості по світу скакати, і то в найкращому випадку. А до вказаної дати — роби що хочеш, але зникни, якщо не плануєш передчасну подорож до пращурів!

—Але ж…— короткі гудки, повідомили, що розмову завершено. Я ще деякий час розгублено кліпав на телефон, а потім знову набрав пані Аглаїду. Це ж не жарти просто так покинути все на два тижні! Нікого не попередивши, не впорядкувавши справи… І полишити Іру. Не вірю, що вона може бути якось причетна до цього «Гришка».

«Цей номер не обслуговується» — повідомив мені байдужим голосом оператор, і я ледь втримався аби не пожбурити нещасний гаджет. От що за халепа?! То що ж мені робити? Дійсно тікати, підібравши хвоста? Це ж повна дурня! Але спогад про хижого зомбака, що одним поглядом ледь не перетворив мене на покірну ляльку, якщо не щось гірше, обпікав жахом. Схоже, таки доведеться всіх здивувати нетиповою поведінкою… Чи ще подумати?

Я  купив собі пляшку води, чіпси та почимчикував до машини. Надворі ніч, додому не можна, ще кудись їхати зараз нелогічно, тож я влаштувався в автомобілі, чекаючи ранку. Кажуть ранок мудріший вечора, от і перевіримо. Може з першими променями сонця мене дійсно відвідає юрба геніальних ідей?

§§§

Переді мною було попелище. Вітер несміливо ворушив обпалені шматки тканини, крутив тоненькі пасма диму, що досі тяглися з кількох обвуглених колод, й відносив той дим у сіре, набурмосене дощовими хмарами, небо. Я обвів поглядом залишки того, що колись було зимівкою, хутором, зліз з коня і на ватяних ногах попрямував до місця, де ще кілька днів тому стояла моя хата. Кожен крок був мукою.

Обвуглені рештки кількох людей на залишках подвір’я змусили мене завмерти. Я втомлено присів поряд з ними, торкнувся рукою… Це були два мої помічники… Останні миті їх життя, у відчайдушній спробі захистити жінок та дітей, були сповнені мужності й відчайдушності. Вони не були воїнами, проте загинули саме так. Загинули через те, що мій учень, який не пройшов випробування для приймання в лави козаків-пластунів, вирішив помститися. Він вважав, що я мав підтримати його, використовуючи навіювання, змусити старшину прийняти хлопчину. Прийняти джуру, що прагнув бути козаком, але одночасно не вважав за потрібне поважати наші традиції, правила. Я любив цього хлопчину, як молодшого брата, але саме любов завадила мені роздивитися те, що побачили старшини — непримітну мару, що пригрів мій учень біля свого серця.