Частина 12

Моя персональна Баба-Яга мала змарнілий вигляд, проте на її спритності то не позначилося. Я звично ледве встигав за цією тітонькою, проте, вже не так швидко захекувався. Мабуть, звик… А може то сни про козакування так позначаються. Он як я вправно тікав від монстра, наче дійсно старанно тренувався. Щоправда, тренувався, мабуть, на роль переляканого зайця, бо героїчну битву то, аж ніяк, не нагадувало…

Ми попетляли вуличками, але я, попри те, що вперше йшов до пані Аглаїди вдень, не звертав увагу на дорогу, оскільки був ще під враженням від зустрічі з невідомим страшидлом. Перед очима досі стояли хижі очі монстра, чорні зіниці, що видовжуються, перетворюючись на дві вертикальні риски, довгі, наче скручені з брудних сірих канатів, руки, що закінчуються загнутими чорними кігтями, розсип біло-прозорих черв’яків. А ще той жахливий сморід… Бр-р-р. Та таку потвору тільки в фільмах жахів показувати!

Всівшись у квартирі за знайомий стіл, я майже на автоматі випив чашку чаю, доки оговтався настільки, аби помітити у кухні кота з подраним вухом, обскубаним хвостом та настороженим поглядом.

—О, ви таки завели собі тваринку? Чи то я під дією ваших навіювань? — спитав я, задумливо роздивляючись руде страшидло. Попри побиту життям зовнішність, на перелякане нещастя кіт геть не походив. Швидше на грізного бандита зі смітника.

—Ні, це не навіювання, а реальна істота. Олюська притягла друга на реабілітацію, — хмикнула жінка.

—А-а-а, хитра дитина. Батьки у квартиру таке опудало не пустили, й вона вмовила вас урізноманітнити життя? Непогана ідея — і дитина задоволена, й вам не потрібно морочити голову гіпнозом, імітуючи тут розсадник котів.

—Десь так. Розказуй, — кивнула мені жінка і я з жалем відволікся від тварини, відганяючи бажання зосередитися на чомусь зрозумілому. Зібрався з думками, коротко описав свої нетипові пригоди. Власне більшість мого життя нині до нормального не запишеш, але остання зустріч, то щось геть новеньке. І новизна прямувала зовсім не в сторону покращення.

—То що це за падлюка мене сьогодні перестріла? Це було щось абсолютно нове й воно мені зовсім, зовсім не сподобалося, — підсумував я розповідь.

—Ще б пак. Я б дуже здивувалася якби заложний мрець тобі сподобався, — криво усміхнулася жінка, задумливо дивлячись у вікно.

—Хто? — ледь не вдавився я чаєм.

—Заложний мрець, — так спокійно мовила пані Аглаїда, наче повідомляла, що скоро весна. А потім повернулася до мене та зглянулася до пояснення. — Це узагальнена назва істот, що були колись людьми, але потім змінилися, бо померли неприродною смертю, або жили неповноцінним, негідним життям, через що їхні душі не можуть піти в потойбічний світ. Вони стають слугами нечистої сили, або й поповнюють її ряди. До них на наших землях зазвичай відносили примар, упирів, мавок, потерчат, потопельників і ще купу усього не зовсім живого, але й не настільки мертвого, аби не заважати людям. 

—Що? Ви хочете сказати, що на мене посеред білого дня напав мрець? Що це ще за зомбі-апокаліпсис? Та де ж червоні прапорці у вашої чортівні? — вирячився я на жінку.

—Прапорці. Розмріявся, — зневажливо  хмикнула жіночка. — Так, мрець. Але це не зомбі з американського кінематографа, тут інше, складніше.  Це, так би мовити,  мара, що набуває ознак реальності. Він може бути майже реальним, а може бути примарним, може вбити, як мара, а може, як людина. Причиною виникнення подібної істоти буває не лише передчасна смерть, а й негідне життя.

—Якби всі негідники перетворювалися на отаке, я б надвір боявся виходити…

—Я того вже давно боюся...

—А по вас і не скажеш, — недовірливо покосився я на жінку.

— Бо я  не маю такої розкоші, як можливість витрачати сили на страх. Та й взагалі, якщо починаєш діяти, страх можна побороти, а з ним за компанію й купу всього іншого.

—І у вас та «компанія того іншого», мабуть, висотою з Еверест…

—Не вища, аніж у більшості.

—Ой, не заливайте. Краще детальніше розкажіть про цього маро-мерця. Хто він?

—Твій попередник, — знизала плечима пані Аглаїда.

—Що? — ледь втримав я власну щелепу. Здається, мій словниковий запас сьогодні значно скоротився, бо всі лайливі слова кудись дременули, полишивши у голові гулку порожнечу.

—Не склалося у Гришка співробітництво з колодачем…

—Так, стоп, ще раз. Це таке колодач зробив з тим, хто від нього відмовився? — ошелешено уточнив я.

—О ні, цей хлопчина ніж вхопив з радістю…

—І?

—І вирішив, що вхопив Бога за бороду.

—А виявилося, що то хвіст Диявола? Ви мені не говорили, що з тим, хто потримав в руках колодача, може бути отаке! Це ж… Та це повний абзац! — сказати, що я був шокований, це нічого не сказати. Та я був розлючений!

—Вирішила тебе даремно не лякати.

—Це — не лякати,  це — попереджати! Та знав би я про таке, то драпав би від вас зі швидкістю світла! Здається, я зараз забуду своє правило не лаятися у присутності жінок!

—Драпав би так — отримав би світове визнання за здійснений прорив у науці, і … колодача на додачу, — іронічно хмикнула тітонька. — А лаятися тобі ще рано.