Частина 11

Степ простягався переді мною, як море. Безмежне, зелене, прикрашене численними квітами. На обрії підіймалося сонце. Я йшов з конем до річки по високій, вкритій росою траві. Зайшов у прохолоду воду по коліна, занурюючись пальцями ніг у дрібний пісок дна. Доки умивався, поряд пив кінь, часом фиркав й тріпав вухами, косив на мене оком, знаючи, що потім я його купатиму. Він обожнював гратися у воді. Я не обдурив очікувань, тож скоро ми гоцали вздовж берега, бризкалися, веселилися, а потім я його старанно вимив.

—Ну от, Шельма, тепер ти в нас такий чистий та гарний, що всі кобили зимівки будуть твої, — потріпав я по шиї жеребця, виходячи нарешті з ріки. Доки ми дійшли до згаслого звечора багаття, нас густо обсипав пилок численних квітів, тож можна було знову йти митися, та я на це не зважив. Обсох, обтрусився та й надів сорочку. Кінь, все ще у грайливому настрої довго крутився коло мене, задоволено фиркав, час від часу намагаючись схопити зубами за вуса чи оселедця. Я сміявся, вивертався, хапав його за вигнуту шию, за сіру морду, що поблискувала великими темними очима, ухилявся від дружніх поштовхів. Шельма був моїм другом, братом, соратником й таким же непосидючим, як я…

Випхавши нарешті цю грайливу копитну душу вишукувати собі щось смачненьке на сніданок, я  розпалив вогнище, повісив над ним невеличкий казанок і, доки грілася вода, пішов нарвав кілька гілочок полину, деревію й верби, щоб зробити собі гарячий напій. Потім дістав з торби в’ялене м’ясо, окраєць хлібини. Сніданок був скромний, але ситний. А що ще козаку потрібно?

Почистивши зброю, я гукнув та осідлав коня, зібрав нехитрий скарб та й попрямував далі, точно знаючи, що попереду мене чекають. Рідний степ надихав, окриляв та дарував відчуття п’янкої волі, і від надмірності почуттів я тихо наспівував...

— Чи нам для щастя багацько треба?
Аби на волі, аби від серця
І пучка солі, і трішки перцю.
Та свіжа риба, та юшка вдала,
Та кусень хліба, та чвертка сала.
Та для утруски сивухи чарка,
Та для закуски — кума Одарка.

Рівномірне звичне погойдування верхової їзди налаштовувало на мрійливий лад. Над головою розкинувся безмежний купол блакитного неба, десь там, у височині, заливаються співом майже невидимі оку жайворонки, в обличчя дме вітер, насичений ароматом трав і весняних квітів, а на обрії ще до вечора мають з’явитися обриси великого крислатого дуба, від якого до потрібного мені хутору вже шапкою докинути…

Прокинувся я від того, що мені в око світив яскравий сонячний промінь. Поморгав, почуваючись так, наче досі погойдуюся в сідлі. Ох вже ці сни, котрі за відчуттями не поступаються реальності. Прокидаєшся й ще якийсь час згадуєш, хто ти й де. А от хто я там, серед степу? Одна людина чи різні? Що саме показував мені колодач цього разу? Демонстрував навички верхової їзди чи робив масаж куприка? Я потягнувся й з подивом зрозумів, що спина не відповіла звичним ниттям. Цікаво… Встав, покрутився, нагнувся, присів — йо, та спина поводиться так, наче у мене ніколи й не було ніякої грижі, зміщення дисків чи звичного ниття м’язів, через переважно сидячу роботу! Оце так бонус! Та це ж дорожче за будь-який гонорар! Не знаю, що там пані Аглаїда торочила про виживання, але, схоже, мені в якості оплати за війну з чортівнею відсипали здоров’я! Здається, я починаю розуміти чому уві сні той козак такий щасливий та безтурботний, попри те, що купається у холодній річці, їсть щось ну дуже скромне, п’є окріп з будяками, а спить просто неба! Коли у тебе  нічого не болить, то таки круто! Ні, я не таке вже й дитя комфорту, у дитинстві літом в селі у діда жив, та й зараз полюбляю з друзями виїхати з палатками на природу. Але мій відпочинок у наметі — то просто царські умови в порівнянні з тим, як подорожує козак зі сну! Невже й справді комфорт бере з нас настільки дорогу плату? Легше жити — важче полишитись здоровим та цінувати, власне, саме життя? Бо що є у того чолов’яги зі сну? Кінь, зброя та якийсь дріб’язок, що він возить з собою? А радості від простих речей стільки, наче весь світ до його послуг… Я не пам’ятаю, аби мене колись настільки п’янив сам степовий простір, щоб був таким безмежно щасливий, як тоді, коли хлюпався з конем у воді, чи скакав верхи нескінченним трав’яним морем… Це якісь зовсім інші відчуття. Значно яскравіші, гостріші. Чому?

§§§

Кінець тижня, можна було б до понеділка не згадувати про роботу і страхітливий зоопарк мар у метро, але друзі мене погукали у баню. Відмовитися гріх — сто років не бачилися, а тут кум приїхав з постійних відряджень, та й колишній однокласник нарешті знайшов час між дружиною, двома дітьми і роботою. Отож я старанно викроїв вечір між побаченнями з Іриною (вона саме була зайнята) та розпочатим ремонтом й подумки молився, аби не потрапити у раптовий полон Баби-Яги. Буде до біса сумно, якщо мене висмикнуть перед самою банею. На щастя — не висмикнули.

Пиво, жарти, віники, знову пиво… Згадки про старі часи, коли ми школярами тихцем палили за гаражами, потай від батьків каталися на метро з Академістечка на Хрещатик, влаштовували подвійні та потрійні побачення, чи вантажили разом з Кирилом одного нахабу в багажник, за те, що він ледь не скалічив Тараса. Боже, які ж дурні часи були… Поїздки зайцями на електричці до Ірпіня, останні копійки на чебурек, гульки всю ніч, випите відрами дешеве спиртне, а зранку після того всього на пари, а потім і на роботу… А зараз після корпоративу, де не так і багато пив, весь наступний день ледве повзав. Старію, чи то так чудний сон-тренування позначився?

Поступово мова перейшла на сучасний стан речей. Тарас похвалився новою машиною, я квартирою у кредиті, а Кирило почав звично бідкатися, що все зароблене зникає, як пісок крізь пальці. На свою біду я спитав, чого він не візьме житло в кредит. Наче ж логічніше, аніж знімати трьошку (бо там не лише дружина і дитина, а й теща живе) на Позняках та спускати більше половини заробленого в унітаз. Він же гарно заробляє! Вигідніше ж поступово купувати власну квартиру, аніж оплачувати безтурботне життя якомусь чужому дядькові. Дарма я це казав. Ні, друг нічого не відповів… За нього то зробила мара. Виповзла просто з-під рушника (капець, вони навіть там можуть ховатися? Де? Під хазяйством, чи що?) і демонстративно вліглася на його грудях. І пофіг, що жодна жаба, подобу якого прийняла мара, не вміє невимушено спати на вертикальній поверхні. Щоправда, вони й кігтів довжиною в палець не мають, щоб триматися за «килимок». Кирило скривився на мить, а потім змінив тему й почав, майже безтурботно, розповідати гуморески. Нічогенький таки поворот. Чомусь я не очікував, що у когось з моїх друзів теж буде особиста мара. Це ж повне неподобство! А якщо вона його в один «прекрасний» момент вирішить у могилу звести? Е ні, друга втратити через якесь туманне непорозуміння я не згоден!