Частина 10

Пані Аглаїда десь загубилася. Майже непомітно наступили новорічні свята. Я отримав свою чесно зароблену премію (знав би Миколайович, що я її відвоював практично у прямому сенсі, може б і більшу погодив) та навіть примудрився на ці гроші купити всім подарунки. В тому числі й Ірині. Наші побачення були все більш насиченими, а я від цієї дівчини втрачав голову. Та і як тут не втратити, якщо Іра вродлива, весела, розумна, практична, без надмірних «закидонів», з  щирою цікавістю слухала мої плани, розповідала свої, та не вимагала отак одразу забезпечити їй життя олігархині. Вона знала ціну зароблених грошей, з розумінням ставилася до моїх обмежених фінансів через кредит та ремонт, і не переймалася тим, що я не веду її щовечора до новомодних клубів, аби спустити купу грошей та повернутись звідти під ранок (а колишня ж моя гризла мене, називаючи «пенсіонером», варто було хоч тиждень без дискотеки обійтися). Ірина розуміла, дійсно розуміла, що я старанно працюю для того, аби найближчим часом мати, що покласти до її ніг. А там же такі ніжки, що просто гріх якусь дрібноту до них кидати…

А ще Іра, окрім краси та почуття гумору, зачаровувала тим, що буденні справи не викликали у неї панічного обурення на зразок: «не мели дурні, всі феї какають трояндами, а принци – діамантами». Втім, я все ж намагався зайвий раз її не лякати своїми проблемами, а більше радувати. Як міг. Невеличкими сюрпризами, квітами, допомогою у дрібних побутових справах, романтичними прогулянками, відвідуванням може й не найдорожчих кафе, але точно таких, де смачно годували та турбувалися про клієнтів.

Моя мама кожного разу, коли я йшов на побачення, переймалася моїм зовнішнім виглядом  більше за мене, і вже настільки чекала знайомства з Іриною, що ледь макраме з рушників не плела, коли я озвучував плани на вечір. Я збирався познайомити свою дівчину з батьками, але трішки пізніше, аби не налякати таким стрімким розвитком подій. Мій друг-таксист таки мав рацію, ще трохи і я, здається, почну планувати освідчення та пропозицію шлюбу.

Взагалі на особистому фронті у мене все складалося настільки гарно, що лише нескінченні мари та регулярні прояви чорного диму заспокоювали. Для повного ж комплекту має є бути у житті якась «срака», щоб я не лякався, що все це — моя фантазія. А так я точно знав — дурна, але реальність (втім коли реальність була розумною?), бо моя уява за жодних обставин не змогла б видумати ті страховидла, які я часом бачив у найнеочікуваніших місцях, від  підвіконня дитячого магазину до тостера у друзів! Так, навіть так зручна штука, як тостер, виявляється може бути домівкою невеличкої мари! Лякливої і більше смішної, аніж страшної, але ж мари! Тарганяча вона чи що? От прямо персонаж з гуморески про смерть: «Геть з дороги, я за хом’ячком».

А скільки я нині доклав зусиль, аби не сахатися людних місць… Одна прогулянка з Іриною новорічним містом чого варта! Мені ж довелося старанно пройтися колодачем по всім фото-локаціям, перед тим, як пустити туди свою дівчину, бо оті багатообіцяльні примарні лапки, зубки та пазурі, що сиділи там, як павуки у центрі пастки, не викликали довіри. Я не для того знайшов цю красуню, аби згодувати її якійсь голодній марі! Навіть якщо та мара планувала дівчину не з’їсти, а лише «понадкушувати»! Обійдуться! Отож я старанно «протирав» всі місця куди планувала присісти Ірина, непримітно обмахував колодачем численні новорічні статуї, гірлянди та декорації. Можливо виглядало все це не дуже  нормально, але моя супутниця лише сміялася з таких проявів турботи. А я… Я старанно слідкував за власним обличчям, аби не видати надмірну «радість» від виявлення надцятої за рахунком мари та списати на жарт свої стрибки, чудні повороти та розмахування руками. Та я навіть на напівпустому скляному мості під мокрим снігом видавав елементи гопака, аби вберегти Іру від якогось туманного непорозуміння, що наче перегодована до розміру кабана гусінь, повзало за перехожими! Такими темпами, ще трохи і я перетворюся якщо не на чарівника, то точно на дрібного ексцентричного фокусника! Де та пані Аглаїда, аби пояснити мені, що спільного у цієї діяльності з суперменами?

Іра все ще сміялася з моїх вправ, щодо знищення чергової примарної бридоти, як до нас підійшло двоє молодиків.

—Нє подскажетє, как к Андрєєвской церкві пройти? — спитав один з них.

—Такіє красавіци вероятно много знают…о Боге, — багатозначно додав інший, спершись на огорожу поряд з Іриною.

— Красуні то знають, а от дорогу і я вам можу пока…— почав я, коли з руки першого незнайомця спорснула сіра довга мара-гадюка й стрімко ковзнула поручнем до моєї дівчини. Я помітив це боковим зором і швидко (та майже, як Джеймс Бонд!) спустивши колодач по рукаву у долоню, розвернувся, аби завадити нападу. Але ніж не знадобився. В момент появи змії Іра підняла пальці, наче збираючись показати напрямок руху перехожим, а потім жестом віртуозної піаністки, загнала всі чотири своїх нігтики в голову мари, за мить до того, як примарні зуби торкнулися дівочої руки. Пролунав такий звук, наче гвіздком пробили велосипедну камеру, змія розвіялася, а її власник тріпнувся й поспіхом витер обличчя, наче йому щось в око втрапило.

—Достатньо знають, а краса українських дівчат не означає беззахисність, — відповіла Іра, чарівно й одночасно іронічно усміхаючись незнайомцям. — Вийдете до дерев’яного настилу і далі ним прямуйте до самого Андріївського узвозу. Церква з’явиться ліворуч, над вами. Будівля примітна, гарно підсвічена, не пропустите, як деякі з заповідей.

—Дякуємо, — кивнув той що питав дорогу, старанно вимовляючи українське слово та критично поглядаючи на свого друга.