Частина 9

Побачення пройшло чудово, тож додому я повернувся того вечора пізно, замріяним та щасливим. І ще був таким кілька днів, попри всяких там мар, чорний дим, вправ із порятунку оточуючих та наявності у кишені колодача, якого тепер чесно таскав з собою. А що робити? Краще вже ножем цих потвор відлякувати, аніж самому сивіти від жаху. Так ми з ними, принаймні, у більш-менш рівних умовах. Хоча, навряд чи, мари вміють сивіти.

Взагалі, можна сказати, що я до всієї тієї чортівні майже адаптувався, і вже, наївний, вирішив, що десь так все й буде надалі. Але, як там кажуть: «Хочеш розсмішити Бога, розкажи йому свої плани»? Я, наче, мовчав, як риба, але хтось там нагорі, все одно вирішив, що моя буденність знову набирає ознак монотонності, і той факт, що особисто мені з головою вистачало вражень, нікого не цікавив.

В кінці тижня у нас на фірмі планували проведення новорічного корпоративну. Втім моя участь у тому святі опинилась під великим питанням, бо один з наших якірних орендарів саме на цей день запланував підписання нотаріального договору на десять років, а організацію всього того «щастя» повісили на нас з юристом. Недолюблюю юристів, а нотаріусів, з їх нескінченними папірцями, вимогами та неспішним оформленням документів, так взагалі терпіти не можу! Особливо якщо той нотаріус поводиться так, наче він, як мінімум, правитель Османської імперії… Спілкуватися з таким – витончене знущання для нервової системи. Я навіть не уявляю, як наша юрист втримує постійну співпрацю з такими персонами, бо мені години вистачило, аби неодноразово згадати подумки всі відомі лайки, намагаючись одночасно втримати на обличчі ввічливий вираз обличчя. Та я вже особисто ладен був тому загальмованому дядьку (друкувати документ одним пальцем? Серйозно? Та в мене дворічна племінниця швидше це зробить!) все у бази повносити, але ж цьому цабе таке не запропонуєш, він навіть за натяк, щодо бажаного пришвидшення роботи, пришпилює таким поглядом, наче я тут Папу Римського прошу голяка станцювати!

Втім, години за дві неспішного вивчення наших документів, з відволіканням на несуттєві розмови, телефонні перемовини та якісь дурні уточнення, все стало ще гірше, бо до цієї «чудової вистави» додалися… мари. От тільки їх для повного «щастя» не вистачало!

Першою мене вразила мара у вигляді… голови лося! Взагалі, спочатку, зайшовши до офісу цього нотаріуса, я вирішив, що то просто така креативна деталь інтер’єру, опудало. Ледь не пожартував на тему «зоозахисників на цього чувака нема», але потім мене відволікли справи і стало не до настінних прикрас. Добре, що змовчав, бо, схоже, її бачив лише я. А от коли те «опудало», неспішно похитуючи рогами, сповзло зі стіни й зручно влаштувалося на голові хазяїна кабінету, надавши йому подоби з якимось лісовим демоном, я ледь не заволав. Стримався. Дозволив собі лише вчепитися до побілілих пальців у теку з документами та старанно перевести погляд на наявний в кабінеті акваріум.

Рибки, водорості, водичка… Краще б чарку горілки, але маємо, що маємо… Спокійно, подумаєш голова лося на комусь сидить, подумаєш облизується, вухами ворушить і тримається за макітру людини дрібними пазурами, що ростуть там, де у живої тварини мала починатися шия. Все нормально, все чудово, поспівчуваю нещасному та й усе… Не махати ж  перелякано колодачем перед клієнтами, колегами та геть незнайомими людьми. Посиджу тихенько, підпишемо цей клятий договір, за який обіцяють гарні преміальні, та й дремену звідси світ за очі.

Але спокійно пересидіти ту напасть не вийшло. Тільки но я більш-менш вгамував паніку та вмовив руки розімкнути заціпенілі пальці, бо ж документи саме потрібно було віддати юристу, як по марі наче пройшло тремтіння і голова лося звернула на мене свій погляд. Пустий, жахливий й одночасно невдоволений. Йо-о-о, та я просто відчув себе тарганом у супі англійської королеви… А доки роздумував, в який бік гребти, аби вибратися з чужої тарілки, пролунало тихе шипіння й з усіх щілин почали вилазити мари… Різноманітні, чудернацькі. Не демонструй вони відверто агресивні наміри, я б навіть посміявся з їх вигляду.

Так, зі столу помічника нотаріуса неспішно виповзала гігантська сколопендра (з метр в довжину) наче зібрана зі скріпок та кнопок, з боку Орендарів скакали великий степлер з зубами крокодила та кролик з очима у вигляді печаток для документів, а з сейфа почало стікати щось схоже на восьминога, в оточенні десятка чи то восьминожат, чи то мадагаскарських тарганів. Завершувала цей парад абсурду та сама клята голова лося, котра неспішно злізла зі свого господаря і, як павук-полководець, виступала позаду усіх, поцокуючи десятисантиметровими кігтями. Складалося враження наче хтось визначив, що я в цьому приміщенні засидівся, й вирішив нацькувати на мене свої збочені галюцинації. І що мені робити? Всі ж інші, нормальні люди сидять, неспішно розмовляють, займаються своїми справами, а до мене в цей момент йде… повзе… наближається  зграя відверто войовничих примар!

—Так і будеш задкувати, доки не заб’єшся у куток? От же ж знайдибіда! Може згадаєш, хоча б про колодача? — прозвучав знайомий голос, а в дверному отворі кабінету раптом з’явилася розхристана пані Аглаїда.

—А ви тут звідки? — витріщився я на гостю.

—Вимкни режим запитальника й займись ворогами, доки тобою не повечеряли, дипломат нещасний! Я людей в ступорі годинами не триматиму! — гримнула жіночка, і я тільки зараз зрозумів, що дійсно всі люди завмерли. А от мари зупинятися зовсім не збиралися. Та вони, виявляється, мене вже загнали в куток, а я й не помітив! І навіть вікна поряд не було, аби безславно дременути! Тож хочеш не хочеш, а довелося вихопити колодача й кинутися вперед, бо крізь стіни ходити не вмію. Десь поряд залунала тиха ритмічна мелодія. Здається, щось таке я наспівував уві сні з козаком, але зараз точно було не розваги «Вгадай мелодію».