Частина 8.

Ранок суботи почався зі Святки, яка старанно вкладала декоративного зайця поряд з моїм обличчям на подушку.

—Шпи, шпи…Дяді помози, — лопотіло дитинча, старанно запихаючи мені в око пухнасту іграшку. Я обережно відкрив не атаковане око і рвучко підскочив, намагаючись схопити племінницю. Дитина верескнула, голосно засміялася й дременула з кімнати. А за мить вже визирала з-за дверей.

—Шпиш? — з хитринками в очах спитало чортеня, яке обожнювало цю гру.

—Сплю, — я старанно імітував глибокий сон. Навіть почав похропувати. Святка тихенько підкралася й вже прицілилися ткнути пальчиком мені в око, як я знову підскочив і спіймав її. Вереск, сміх, іграшковий заєць в одній стороні, подушка з ковдрою в іншій, а я в трусах влаштовую з дитини літачок по кімнаті та підкидаю її до стелі. Святка щасливо сміється й той сміх дзвіночком котиться по кімнаті, квартирі. Дивне відчуття. Починав веселити дитину за звичкою, а зараз таке враження, наче у приміщенні танцює зграє сонячних зайчиків, а я сам повернувся у безтурботне дитинство...

—Ой, Богдане, вибач, не вгледіла за нею, — почувся винуватий голос сестри. — Я не хотіла тебе у вихідний зрання будити.

—Та нормально все. Ще й день почався з веселощів, — вручив я малечу сестрі та почав збирати постіль.

—Та ти ж вчора пізно прийшов, а вона тебе розбудила…

—То й що? От з’їду від вас у свою квартиру, буде ця оковиколупивателька тільки над вами знущатися, — відповів я.

—Коли ти переїдеш, дівчата отримають дитячу кімнату, а я шанс хоч іноді виспатися, — усміхнулася сестра, виходячи з моєї спальні.

—Мріяти нікому не зайве, — хмикнув я беззлобно, знаючи на що здатні мої племінниці. Та якщо вони прокинулися й готові щось чудити, то часом не лише всі хто у квартирі, а й сусіди наші прокидаються!

Та взагалі сестра права, я дійсно планував сьогодні виспатися, бо вчора повернувся від пані Аглаїди пізно і був не жвавіший дохлого коня. Але, попри всі ті химерні події, зараз почувався бадьорим та повним сил. Дивно, але гріх скаржитися.

Я потягнувся, вдягнувся, визирнув у вікно на блакитне небо й раптом згадав сон, що наснився мені цієї ночі. А за мить мене настільки накрило яскравим спогадом, що я аж сів на диван, намагаючись осягнути незвичне сновидіння.

У тому сні я бачив нескінченні стіни височенного очерету і довгочубого засмаглого козака у широких штанях, що вів мене непримітними стежками. Ми наче кружляли зеленим лабіринтом, доки не вийшли на  простору галявину, оточену з одного боку очеретом, а з іншого лісом. Посередині росла здоровенна розлога верба.

Козак жестом наказав мені зупинитись, уважно до чогось прислухаючись. Я завмер на пів кроці, теж прислухався. Навколо шепотів вітер, співали пташки, десь далеко прочовгав кнур, а поблизу, приховані зеленою стіною, хлюпалися журавлі та качки. Нарешті мій провідник «відмер», розслаблено рушив далі і, зайшовши під вербу, задоволено влігся на високу траву. Я завалився поряд, насолоджуючись відпочинком у тіні після довгого блукання під спекотним сонцем та мрійливо роздивляючись легенькі хмари у блакитному небі. Це було чудово — на повні груди вдихати аромати землі, трав, води, слухати різноголосий пташиний спів.

Між тим мій супутник розкурив люльку і час від часу поглядав на мене хитрим поглядом. Я знав цей погляд, тому, коли він раптом скочив та висмикнувши з-за куща полину палицю кинувся до мене, був готовий. Відкотився вбік, спіймав пожбурене у мене знаряддя захисту, ухилився від удару, відбив наступний, спробував відповісти, але козак легко уникав моєї палиці. Він наче й не ухилявся навмисне, а так, ледь гойдався за вітром.

—Співай, — мовив він коротко, і я, крутячи палицю в руках,  почав тихенько мугикати собі під ніс ритмічний мотив.

Уві сні я точно знав, що співаю й чому, але ранок від того розуміння і мелодії у голові полишив лише ритм.

—Гойдай, — мовив козак і я почав рухатися в ритмі мелодії й у тому ж ритмі ухилятися від ударів, атак, один раз збився, отримав добряче по нозі, але навіть не пискнув.

—Не думай, йди за ритмом, за моїм тілом. Пластун має вміти відчути ритм супротивника, аби нав’язати йому свій. Ти маєш бути гнучким, спритним, вправним і рішучим. Співай, гойдай, крутись!

Я слухав, співав, ухилявся, нападав і, попри регулярно отримувані удари, мені це приносило неабияке задоволення. Уві сні я легко виконував такі акробатичні трюки, що наяву й не бачив. Скакав, бив, падав, підстрибував, як пострибунчик, часом, здається, геть ігноруючи закони тяжіння. І все це наспівуючи якусь пісню!

Потім козак зупинився і почав показувати мені нові прийоми, змушував повторювати кілька разів, а потім питав «Грає?»

—Так, батьку, грає, — відповідав я, справді відчуваючи, як той рух грає десь всередині, наче гукає у танок, і знову починав спроби подолати свого вчителя. Я був неймовірно вправним, гнучким, швидким, азартним, але все одно недостатньо майстерним, аби дістати свого супротивника. Але ж то точно був не я...

— «Вчись сину і завжди прислухайся. Доки будеш чуять в собі Правду — ти незборимий!» — спливла в пам’яті фраза зі сну і я потрусив головою, адже було таке враження, наче вона прозвучала просто над вухом.

Нарешті оговтавшись від  мішка вражень я встав та, заради цікавості, спробував повторити кілька вправ зі сну. Одна більш-менш вийшла, друга — набагато гірше, на третій — не втримав рівновагу і гепнувся. Добре, що на диван. Полежав, уважно роздивляючись стелю та намагаючись зрозуміти, що то таке було, а також визначити у голові полицю для нової інформації. Мабуть, цей сон варто поставити десь між «ахінея» і «повна ахінея». Варто вже окрему шафу для того всього майструвати. Чорний туман, мари, чудні сни…