Частина 7

Ми з пані Аглаїдою підійшли до її будинку, піднялися на третій поверх. Я краєм свідомості відмітив, що кішка-попільничка досі стоїть на підвіконні. Мабуть, тітонька-відьма поставила на варту цього декору якусь свою мару, бо не знаю, що ще окрім страху, може розбудити у деяких людях совість. А так, потягнулося якесь бидло за попільничкою, отримало на горіхи від привида-страховидла та й одразу не тільки красти передумало, а й палити та пити покинуло, а там і до цивілізованості недалеко.

—Проходь, я зараз, — відчинивши двері квартири мовила жінка, а сама розвернулася й пішла кудись нагору. Я спантеличено зупинився, прослідкував за нею поглядом. Пані Аглаїда піднялася на сходову клітину між поверхами, підняла там щось велике й понесла до себе. Коли вона підійшла ближче, я роздивився, що у неї на руках дівчинка років семи-восьми.

—Це хто? — вражено спитав. От кожного разу зарікаюся не дивуватися й кожного разу від дій цієї тітоньки випадаю в осад.

—Олюська… Її мати на роботі, а батько з друзяками випиває та нагримав на неї, аби не плуталася під ногами, от вона й сховалася.

—На сходах? В одному спортивному костюмі? Зима ж надворі!

—Біда й людська байдужість і не до такого доведуть…

—Вона взагалі жива? — розгублено спитав я, побачивши бліде обличчя та закриті очі дівчинки.

—Та жива. Я її приспала. То було легко. Вона втомлена, довго плакала, змерзла. Зараз покладу на диван, дитина відігріється та хоч трохи відпочине, а ти попрактикуєшся.

—Що? — сторопів я.

—Придивись до неї. Що ти бачиш? — мовила жінка вкладаючи дівчинку та акуратно накриваючи ковдрою її ноги. Я роздивився руденькі кіски, розсип веснянок на блідому личку і… велику сіру туманну гусінь, що обмотувала її шию, руки, спускаючись аж до пояса. Спочатку я прийняв то за  кофтину.

—Японський бог…

—Можеш починати називати їх поіменно, навіть в алфавітному порядку, тої кількості тобі саме вистачить до весни.

—Їх що, багато? — на автоматі спитав я, вражено роздивляючись мару та дістаючи колодач. Це неподобство треба прибрати. Яким би я не був махровим егоїстом, але дитині потрібно допомогти.

—Ще й як багато. О, молодець, ножа вже дістав. Тільки не починай ним махати, не ковбасу треба різати, а відділити мару, що глибоко вп’ялася у дитину, майже злилася з нею.

—І таке бува?

—Усяке бува… Так, йди сюди. Ось бачиш, ніби нитки, що йдуть до шиї? — відтягнула жінка комір футболки разом з гусінню, і я дійсно побачив між марою та шиєю дівчинки щось на кшталт сірих ниток, що йшли кудись углиб тіла.

—Так…

—От спочатку їх треба акуратно відсікти. Й зробити то так, щоб на тобі самому ця мерзота не опинилася.

—А вона може? Інші наче не палали бажанням стрибати на колодач.

—Вони різні. Ти ж, мабуть, не на усіх зустрінутих з колодачем кидався?

— Та що я з дуба впав, на усіх кидатися? —  пробурмотів я, уявивши варіанти розвитку подій.

—Розумний підхід. Але цією потрібно зайнятися. А вона сильна, бо живиться дитячим страхом та болем. Й за таке щедре частування мара буде боротися. Отож обережно…

—Та я сама обережність…— я зручніше перехопив ніж і майже не дихаючи схилився над дівчиною. Ніж був гострий, а нитки нагадували шов на тонкій сорочці, тож мені було елементарно страшно. Ще й ця гидота заворушилася.

—Не тягни! — майже беззвучно мовила  Аглаїда і я обережно підчепив одну нитку. Пролунав звук, наче лопнула струна на гітарі, а гусінь раптом розгорнулася, як пружина, й кинулася до мене. Я відсмикнув руку від горла дівчини й змахнув голову марі. Але мара не зникла, а швидко почала відрощувати другу голову та пазурі!

—А що б ти на Страшний суд не встав! —  скрикнула жінка й вчепилася у ту погань руками, — Воно відновлюватиметься, доки отримує сили з дитини! Ріж нитки, доки я тримаю!

Я кинувся до «шва» і, намагаючись не дивитися, як «гусінь» випускає купу зубів усім периметром тіла,  відрізав ще дві ниточки. Далі пішло легше, але доки все відрізав, мара вже так щільно обплутувала руки пані Аглаїди, що  їх не видно було до ліктів! Довелося швидко шинкувати ту погань на капусту, ризикуючи зачепити й Бабу-ягу. На мій подив пані Аглаїду я майже не порізав. Принаймні, коли мара нарешті посипалася попелом й розвіялася, всі десять пальців жіночки були на місці та демонстрували багатий набір відбитків зубів.

Я знесилено опустився прямо на підлогу біля дивану. Мене із запізненням наздогнала паніка, руки почали труситися, а серце гупало так, що віддавало аж у скронях. 

—Молодець, — мовила жінка, вправно витираючи свої закривавлені долоні якимось рушником. Здається, на ній ця гидота також може полишати сліди.

—Ви ж казали — то мара, що її можна трансформувати, змінити розвіяти, — пробурмотів я.

—Я казала, що ти це можеш…

—То чого ж ви її вхопили?

—Бо ти можеш, але ще не вмієш, а мої руки то невисока ціна за шию Олюськи.

—А-а-а…

—Пішли, у нас ще другий раунд.

—Куди? Та я зараз й кроку не здатен зробити.