Частина 6

Ранок, бутерброд, чай, метро… Завжди знав, що у метро можна побачити багато, але навіщо ж так багато! Мені і людей вистачало, а тут ще й відкрилося настільки широке різноманіття варіантів мари, що просто очі розбігаються. Та я б і сам радо дременув за тими переляканими баньками, якби це допомогло! Раніше я вмикав музику, аби відсторонитися від шуму, тепер, схоже, час купувати темні окуляри, щоб не лякати людей виразом обличчя.

Спочатку вся моя витримка пішла на те, щоб не вискочити з вагона, як ошпарений, коли на дідугані попереду заворушилося й сповзло у кишеню на грудях те, що я мимохідь прийняв за перуку. Потім шарфик на шиї інтелігентної жіночки, продемонстрував мені сотні три довгих тонких зубів та прудко заповз під куртку тієї пані. Незнайомка скривилася, наче у неї перед носом пронесли брудні шкарпетки й, ні сіло ні впало, невдоволено гримнула на чоловіка, що стояв біля неї. Той щось пробубнів у відповідь, а на його руку, що трималась за поручень, виповзла напівпрозора тонка змія та задоволено вчепилася у зап'ясток свого носія. Я позадкував у інший куток вагона, намагаючись втримати обличчя. Не впевнений, що то мені вдалося, бо якийсь хлопець скочив і поступився місцем. Мабуть, я виглядав неперевершено. Але почувався взагалі так, наче втрапив у фільм жахів.

Присівши я прикрив очі й спробував переконати себе, що то все можна пережити. Торкнувся руків’я колодача, котрого сьогодні чесно поклав до кишені куртки. Ніж був теплим, наче батарея опалення, і його тепло трішки заспокоювало, попри те, що та вся оточуюча краса точно його «рук» справа. Моя воля, повідбивав би ті «ручки»…

За кілька зупинок я начебто опанував себе й обережно відкрив очі, насторожено озираючись. Поряд зі мною люди, ніби, більше не демонстрували нетипових домашніх тваринок, а от трішки далі, прямо на руках втомленого сивого чоловіка, сиділо здоровенне сіре страховидло (хом’як-переросток з зубами акули) і невдоволено скалилося у мою сторону. Так ми з ним демократично й витріщались одне на одного, доки не пролунало оголошення моєї зупинки. Я встав, на ватяних ногах несміливо почовгав на вихід, бо пройти треба було повз ту мару, і що робити, як вона раптом на мене стрибне, зовсім не зрозуміло.

Мара повелася чудно, коли до неї полишалося пара метрів, вишкірилася і… сховалася у кишеню чоловіка. Я аж збився з кроку, бо коли істота розміром з пів холодильника ховається, як тарган, у непримітну зморшку тканини, то виглядає…ефектно.

 Хух, вийшов, пройшовся до офісу без пригод. Але далі знову люди і «приємні» видовища…

— Ох, ти ж рельєфний абстракціонізм! —  не втримався я, виявивши й у рідному кабінеті колегу з марою.

Наталка була заступником Миколайовича, а ще ефектною брюнеткою з трохи завищеною самооцінкою та вмінням викручуватися із власноруч організованих проблем, віртуозно підставляючи випадкових осіб. Ми іноді жартували, що навіть якщо вона в’їде на своїй  машині у стовп, то легко придумає, як отримати компенсацію зі шматка бетону. Тобто пані непогана, але тільки якщо до неї зайвий раз не повертатися спиною. Втім, якщо раніше, то для мене було образне розуміння, то зараз воно набрало геть іншого значення. Я просто закляк у дверях, розглядаючи колегу і… величезного сірого павука, котрий впевнено сидів у неї на плечі, діловито потираючи передніми лапами.

— Привіт, Богданчику, — махнула дівчина озирнувшись, а її «тваринка» загрозливо клацнула зубами, чи що там у павуків,  і неспішно перебираючи лапами сповзла на стіл.

—Привіт… Як настрій? — промимрив я.

—Та щось голова трішки болить, мабуть, на погоду.

—Мабуть. У мене теж схожа біда… – я акуратно по дузі обійшов колегу, всівся за свій стіл, закрив очі, глибоко видихнув. Чому ніхто не попередив, що й рідний офіс перетвориться на випробування? І як тепер мені працювати, якщо руки старанно шукають якусь мухобойку і бажано величеньку, а всі сили йдуть на те, аби не вискочити з переляканими криками до коридору?!

— У мене пігулка є, хочеш дам? — співчутливо мовила дівчина, а я старанно помотав головою, уявляючи свій вираз обличчя, якщо вона зараз підійде.

— Ні-ні, все норм, я зараз морально налаштують на важкий день і вперед! От хіба що тиск поміряю… —  я дістав з шухляди апарат для вимірювання тиску (якось трапилася оказія купити по акції два. Мамі та й собі за компанію, бо ж ніхто не молодіє) і з чистою совістю сконцентрувався на ньому.

Пані Аглаїда казала, що колодач має допомагати впоратись з марами, але як? Не можу ж я, сказати Наталці: «Постій трішки, я зараз з твоєї шиї павука зріжу»? Та й чи зріжу? Може він якось інакше працює? Чого я, дурень, не спитав? І що ж робити? Морду цеглиною й вдавати, що все нормально? А де взяти на те нервів?

— То що там в тебе з тиском? — спитала Наталка. — Може й мені поміряти…

Так, спокійно, тримаємо себе в руках, не панікуємо… Я ще раз глибоко вдихнув, подивився на тиск, на пришвидшене серцебиття, яке старанно зафіксував апарат. Мені б зараз не завадило щось міцненьке, для заспокоювання нервів. Але на роботі таким не полікуєшся. Я згадав, що бачив у Маринки настоянку пустирника. От що б мені зараз стало в нагоді. Але якщо Маринка нею заспокоювалася після смерті батька, то мені пояснити потребу у такому буде вкрай складно. От же ж… Я неспішно зняв манжету, встав зі стільця. Що б там не було, але якщо мара так впевнено сидить на Наталці, то вона там явно не перший день. А отже…отже «усміхаємось і махаємо», як казали спритні пінгвіни з мультика «Мадагаскар».