Частина 5

Я сидів на роботі, заповнював договори, ламав голову, як морально підготувати орендарів до чергового підвищення орендної плати, коли мені на вайбер прийшло від племінниці: «Хелп!!! Рятуй!!! У мене контрольна, а я не можу розв’язати задачу! А мама казала, що не купить мені новий телефон, якщо в табелі будуть погані оцінки! А-а-а-а!!!!:(»

Зітхнув, відклав вбік роботу, уточнив: «Контрольна з чого?»

« З аглгебри!!!L(((. Дядя, будь-ласка, я в шоці, в мене траур, трагедія, біда, халепа, кіпіш…»

«Гаразд, кидай фото задачі…» — написав я, подумавши, що у мої шкільні часи щастям було,  якщо на контрольній калькулятором дозволяли користувались, бо ж, зазвичай, окрім ручки та листочка нічого на парті не залишали. А тут телефон, інтернет, де й інструкцію до атомної бомби можна знайти, а дитина у паніці. Втім, судячи зі швидкості з якою я отримав фото завдання, паніка племінниці була суто стратегічним ходом. Дитина явно часу не марнувала.

«Ура!!! Дякую! Я в туалет вийшла. Тож часу не багато. Чекаю!»

От нахаба мала! Довелося терміново згадувати шкільні знання, залучаючи всіх, хто опинився в кабінеті. Хто б ще так повеселив колег нетиповими розвагами.

Я вже дописував відповідь, коли мені зателефонував знайомий таксист.

—Привіт, друже. Слухай, я зазвичай не лізу не у свою справу, але сьогодні таку дівчинку віз... Гарна, розумна, працьовита. Я знаю, що телефон клієнтів зазвичай нікому не передають, але тобі скинув. Подзвони. Там такий скарб! Сам би до її ніг впав, та боюсь, дружина мене тоді живими не полише, — заторохтів мені веселий голос, знайомий ще з тих часів, коли і я таксував вечорами.

—Привіт, Степане. Ти у ролі свахи, то щось новеньке, — шоковано пробурмотів я, бо не очікував подібних коників від давнього друга.

—Сам з себе в шоці! Але кажу тобі, подзвони.

—Угумс…І що я їй скажу? — хмикнув я розсіяно, відправляючи малій розв’язання задачки.

—Та щоб ти і не придумав, що сказати? Не вірю!

—Що ж там за мрія чоловіка, що ти так старанно мене агітуєш?

—Ой, та така класна! Невисока тендітна білявочка з синіми очиськами та фігуркою моделі. А ще працює на двох роботах і потерпає від залицянь різних нахаб-альфонсів. Але ж ти не такий. І тобі б таку дружину…

—Так, стоп-стоп-стоп.  Куди ти так розігнався? Яку дружину? Я навіть не бачив ту твою фею, а ти мене вже ладен до РАЦСу здати? Що я тобі поганого зробив?

—Побачиш її, сам туди побіжиш! Все, бувай, в мене клієнт, а ти давай, не губи чудовий шанс.

—Бувай…— я  спантеличено  подивився на телефон, відкрив отримане повідомлення з номером та іменем «Ірина». Друг мене відверто зацікавив, але дзвонити з бухти-барахти невідомій дівчині я не став. Може, пізніше. Не на часі. Лише заніс номер у телефонну книгу із написом «Прекрасна незнайомка». Хто його зна чи прекрасна, але навряд чи Степана б так вразила якась силіконова краля.

Як не дивно, але кілька днів після пригод з пані Аглаїдою пройшли спокійно. Ніхто мене не намагався вбити, злякати, шокувати. Хіба що кілька разів висмикував людей з пасм чорного туману, але то було майже у рамках буденності. Там «випадково» штовхнув перехожого, там спіймав занадто прудке дитинча перед проїжджою частиною, там показав водієві, що у нього мастило капає. Але все це було звичним, якщо абстрагуватися від зорових галюцинацій.

Взагалі я раптом відкрив для себе, що буденність — то так гарно. Зрозумілі проблеми, знайомі викрутаси орендарів. Виявляється, це і є щастя! День на третій я б вже й повірив, що ті всі пригоди мені наснилися, а чорний туман, то тимчасова вада зору, аби не клятий колодач на полиці. Цей ніж самим своїм існуванням зводив нанівець всі мої спроби сховати голову у пісок. Може й добре, адже було б, як у анекдоті: «страусів не лякати – підлога бетонна», бо й так, коли переді мною у метро вигулькнула з натовпу пані Аглаїда, з грізним: «А щоб тебе підняло і гепнуло! Ти чого колодача не носиш?!», я ледь серцевий напад не отримав. Завжди думав, що у вагоні, під час руху потягу, погано чути. Ага, може когось там і погано чути, але не цю фурію в упаковці рум’яної тітоньки.

—А я ж так мріяв, аби ви виявилися плодом моєї уяви, — промимрив я, коли мене вивели під білі рученьки на чужій станції. Ні, я чесно спробував рипнутися, але хватку пані мала сталеву, а влаштовувати безкоштовну виставу під назвою «рятуйте, мене краде Баба-Яга!» не наважився. Роль Івасика-Телесика не приваблювала. Та й чи принесло б то користь — невідомо, а от шкоду — до бабки не ходи. Чого до неї ходити, коли вона вже сама прийшла.

—Твоя уява до мого рівня ще не доросла, але не переймайся, я їй допоможу, — грайливо  підморгнула мені пані Аглаїда.

—Ваші погрози вражають екзотичністю, — пробурмотів я, з тугою оглядаючи натовп на виході з метро. А мав же такий гарний план: приїхати на кінцеву, купити собі чебуреків, а племінницям млинців з сиром у кіоску «Еліки», смачно повечеряти…

—Ти книгу прочитав? — збила мене з буденних мрій «викрадачка».

—Ви що, серйозно думали, що я читатиму оту документально-історичну пургу? — вдав я щире здивування, хоча взагалі почитати збирався, але все якось не складалося. То на роботі затримався, то з малою племінницею грався, то батькові допомагав.

—Сучасна молодь…— закотила очі жінка. — Гаразд, почнемо з простенького — почитай збірку легенд «Савур могила», я тобі скину посилання.