Частина 4

Ми з моєю персональною Бабою-Ягою вийшли на станції «Святошин» й понеслися вулицями. Я, наївний,  раніше думав, що швидко ходжу — помилявся, бо за  цим м’ячиком на ніжках ледве встигав. Так і хотілося пару разів крикнути: «агов, пані, хто вам видав швидкість мисливського собаки? Де ви бачили, щоб так пристойні тітоньки гоцали? У вас там точно дві ноги? Бо так мелькають, що мені здається у наявності маєте пара запасних!» Та змовчав, аби не збивати дихання.

У режимі реактивної ракети ми покружляли лабіринтом багатоповерхівок, доки не зупинилися перед однією з них. Я  тихцем відхекувався, а моя супутниця  дістала з сумки пакетик й сипнула жменю насіння у картонну годівничку для птахів, що висіла поруч на дереві, покачавши головою, відсунула від вхідних дверей шматок шлакоблоку та, акуратно прикривши їх, повела мене всередину.

Сходи були засмічені, поручні відчайдушно хиталися, рипіли та вражали уяву чергуванням шарів старої фарби та іржі, стіни, навіть у тьмяному освітленні однієї лампочки, демонстрували широкий асортимент тріщин, різноманітних написів, подряпин та малюнків. Останні теж мали сумнівне відношення до естетики. Це була типова стара хрущовка, де більшість житла передано в оренду, нікому нічого не потрібно, бо мешканців мало цікавить стан дому за периметром квартири. Та й у квартирі не всіх цікавить. Я знав такі будинки, колись у подібному намагався з дівчиною знімати житло. Протримався місяць, вирішивши, що краще переплатити, аніж жити у таких умовах.

 Ми почимчикували нагору й між першим та другим поверхом зустріли молоду темноволосу жінку у довгому сірому халаті та накинутій поверх нього курточці. Незнайомка відсторонено палила, струшуючи попіл у брудну металеву бляшанку, а часом і на власні носки у гумових шльопанцях.

— Добрий вечір, Світланко! — радісно видала моя супутниця, ігноруючи настрій панянки, відверто не налаштований на розмови. Жінка неохоче відірвала погляд від запиленого надбитого віконного скла, кивнула, криво посміхнулася.

—І вам добрий, Демидівно. Ліхтарі б від вашого оптимізму заряджати… Де ви його тільки набралися…

—О, до речі, щодо освітлення! Я в ЖЕК ходила, бачиш вже одну лампу знайшли і перший поверх у нас освітлений. Завтра ще піду, бо полишилось же ще чотири! Дивні люди, наче не знають, що ми, не коти — вночі без світла не бачимо, — зупинилась та радісно заторохтіла пані Аглаїда, але чомусь мене гризли сумніви, що вона так погано бачить у темряві, як розказує. Не здивуюся, якщо з’ясую, що конкретно ця тітонька, орієнтується без світла краще за усіх нічних тварин разом узятих.

— Наче ЖЕКу то цікаво. Та й якби наші люди самі лампи не викручували, то може й освітлення б мали… — знизала плечима Світлана.

— Я їм розповім і стане цікаво! — азартно запевнила її пані Аглаїда, а я вже щиро поспівчував комунальникам. — Світланко, а дивись яку красу я надибала! Оце побачила і згадала про тебе, — ще ширше посміхнулася моя супутниця, хоча я думав ширше вже нікуди, й дістала зі своєї торбини химерну металеву попільничку у вигляді кішки, що вляглася на краю імітації басейну. Статуетка таємничо зблиснула зеленими камінчиками очей. Щось схоже за стилем я бачив у сувенірних крамничках Єгипту.

—Нащо? — відверто нерозуміюче спитала Світлана. Я теж не був впевнений, що ідея з новою попільничкою вдала. Навряд чи ця річ довго простоїть на підвіконні. У такому будинку її або вкрадуть, або розіб’ють. Але хто я такий, аби розказувати тарганам пані Аглаїди, як поводитись? Тим паче, якщо згадати наскільки ті таргани незвичні.

—Тобто нащо? Ти коли палиш, то думаєш, мрієш, по-своєму медитуєш, а перед очима брудне скло та ось це неподобство! До чого ж гарного в таких умовах можна додуматись? — кивнула Аглаїда головою на банку та, вправно забравши страшну імітацію попільнички, поставила на підвіконня свою кішку, — Все, оце страховидло я конфіскую, а вікно завтра помию, бо зараз оце племінник подруги завітав, дверцята у шафи відремонтувати, — весело віщала пані Аглаїда, вже бадьоро чимчикуючи до страшненьких дверей на третьому поверсі та відчиняючи квартиру.

Я мовчки пройшов за нею, намагаючись не дуже випадати з образу. Куди я йду й навіщо, нормальній людині і не поясниш, (тут би мені хто пояснив), а тут все вже вигадали й невимушено розповіли. Та цій тітоньці можна легко у розвідці працювати!

Цього разу квартира мені видалася затишнішою. Можливо через те, що сьогодні я сидів на кухні з веселенькими тюлями, перед блюдцем з печивом та тарілкою з щедрою нарізкою сира та ковбаси. Втім саме житло не змінилося — холодильник був таким же побитим, колір старих потертих шпалер полишився сумнівний, та й усе інше не вражало красою.

—У вас викрутка є? Бо я дійсно можу спробувати привести до ладу шафки, — мовив я, доки хазяйка готувала чай, згадавши побачену минулого разу «стінку» та подумуючи, що можна й зробити добру справу. З мене корона не впаде, а жінці допомога. У житлі пані Аглаїди чоловічої руки не відчувалося: вода з крана капає, розетки небезпечно роздовбані, з ніжки меблевого куточка, на який мене всадовили, стирчить розхитаний саморіз.

—Звичайно, ні. Де ти бачив жінку у якої в запасі ящик інструментів?

—Ну, до звичних ви точно не належите, то чому б і ні, — знизав я плечима, роздивляючись кухню та плакат з двома кішками на стіні. — Слухайте, а чого вас минулого разу той п’яний сусід назвав кошатницею, якщо тут жодної кішки чи навіть завалящого кошеняти не спостерігається? Чи це я такий страшний, що вони всі поховалися? — згадав я ще одну невідповідність.