Частина 3

Черговий робочий день почався з поточних справ, проте я викроїв кілька хвилин, аби написати вчорашній «помічниці-недовбивці»: «Привіт, гарно вчора посиділи. Може ще повторити?». Ні, ну дійсно, я майже не злий, але те підступне полишення у канаві, варте хоча б чорного жарту. Реакція на повідомлення була миттєва – дівчина видалила свою сторінку у ФБ. Угумс, отже з красунею все добре, а от з її совістю не дуже. Що, перелякалась привіту з потойбіччя? Чи переконана, що я її шукатиму та мститимусь? Я критично подивився інформацію про відсутність сторінки. Пані думає я її адресу за паспортом не пам’ятаю? Наївна. Хотів би знайти – знайшов би. А воно мені треба? Оце робити нічого, як витрачати свій час на помсту. Нехай її власна совість гризе ночами. А не впорається совість, так саме життя має хист виставляти людям такі цікаві рахунки, що недолугий помічник в моїй особі йому точно не потрібен! Куди мені до фантазії реальності!

Але з реакції дівчини, зрозуміло одне — вона злякалася. Відповідальності за свій вчинок чи соціально активного мерця, то вже інше питання, головне, можна зробити висновок — навряд чи вона знає щось про мій порятунок, з котрого власне й почалися дивинки. Аби вбити людину багато розуму не потрібно, тут кожен дурень без жодної чортівні впорається, а от щоб демонструвати чудні спецефекти пані Аглаїди треба непогано заморочитись.

Закривши для себе питання з невдалим побаченням, я повернувся до свого «улюбленого» листування з орендарями й одночасно забив у пошук почуту від пані Аглаїди незвичну назву ножа. Як показує мій досвід, перший крок до порятунку — розібрати халепу та зрозуміти, з чого вона складається. Отож, я сформував для себе три головні питання: «що то за незвичний ніж?», «хто така ця загадкова пані Аглаїда?» і «як я потрапив з канави до чужої квартири?». Отож старт є — далі має бути простіше. Теоретично.

Відкинувши у сторону купу сайтів про сучасну зброю, я натрапив на статтю, де описували колодач, як один з основних видів зброї козака-пластуна (ага, виявляється, то щось типу розвідника-диверсанта). Це вже цікавіше. Та й фото у публікації було схоже на те, що я шукав.

Автор статті розказував про давню козацьку техніку бою «Спас» (навіть таке є!?), в рамках якої використовували такий ніж, та пояснював, що рух колодача, як правило, здійснюється по коловій траєкторії. Саме через це він і називався коло-дач або коло-дій, себто: «Колодач — по колу ходить». Виявляється такий ніж для українців є традиційною бойовою зброєю. Гм, а я завжди думав, що традиційна зброя козака це шабля! Ну ще, може, пістоль… Але автор писав, що ніж теж був обов’язковим елементом і аргументував то історичними  довідками. Наприклад, повідомляв, що в часи монголо-татарської навали захисники міста Козельська стали в проломі стіни не з шаблями, а саме з широколезими ножами і буквально завалили пролом татарськими трупами. Круті хлопаки були, мабуть.

Ну добре, тепер я знаю, що ніж, як бойова зброя, здавна існував у козаків, як і саме мистецтво ножового бою. А далі що?

Я полистав ще кілька сайтів і знайшов, що для козаків колодач, виявляється, був не лише бойовою, а й частково ритуальною зброєю, яка не рідко передавалася у спадок. Але не всі колодачі бути такими. Справжній колодач виготовляло обмежене коло майстрів з дотриманням певних правил і ритуалів, а от селяни клепали такі ножі з підручного матеріалу — коси, лише приблизно копіюючи козацький ніж. Дешево й швидко, а вбивча сила не набагато менша. Я усміхнувся — таки кмітливість нашого народу у всі часи була непоганою.

Продовживши читання, я дізнався, що у 1991 році українські майстри знайшли у одного нащадка козаків автентичний колодач і за його зразком створили сучасні аналоги. А у 1995 році, начебто  відтворили навіть «канонічний» колодач. Схоже, саме з тих часів «ростуть ноги» бренду «Колодач», який мені вискакував на перших сторінках запиту. А непогано майстри так розвернулися! Судячи з сайту, вже й на міжнародний ринок вийшли! Хм, може піти до них менеджером?

Знайдена інформація була цікава, але допомагала мало. Ніж, побачений у пані Аглаїди, зовсім не нагадував сучасний, а більше походив на музейний експонат. Втім, може то його просто життя побило? Я ж не спеціаліст. Та й навіщо жіночці носити із собою музейний експонат? Хіба що вона працівниця якогось закладу культури…

Ще година пошуків під прикриттям роботи, дала скромні результати. Таке враження, що автори переписують статті один в одного, іноді навіть разом з граматичними помилками. Сумно. Загальні розповіді про те, що на думку наших предків гарний ніж мав особливі сили, якими ділився з господарем, тому його намагалися зайвий раз не давати у чужі руки, я й раніше чув. Ще дід мій розказував, що на ножах іноді клялися, захищались ним від чаклунства, чи дарували, як цінний дар. Коротше, будь-який ніж, якщо взяти старі байки, міг мати непоганий перелік властивостей лише через те, що нечиста сила, начебто, не полюбляє метал взагалі, а якийсь особливий, та ще й із захисними символами, тим паче. Тому й усіх ковалів свого часу вважали трішки чаклунами. «Він підкоряє вогонь та метал. У його руках лопата може перетворитись на меча!» — типовий чаклун! Сміх сміхом, але жоден зі знайдених сайтів, навіть відверто схиблених на містиці, не писав про ніж, що мав би вміння підписати договір з людиною, котра випадково за нього схопилася. Може дивна тітонька пожартувала, а я оце дарма голову сушу?

—Богдане, а що у нас з орендарем, який тримає їдальню на першому поверсі? — гукнув мене шеф, відволікаючи від роздумів. Схоже, Миколайович перевіряв звітність щодо прибутків нашого відділу. Халепа.

—А що з ним? — вдав я нерозуміння.