Частина 2

Після стоматолога колеги на роботі зустріли мене, як героя. Співчували, підбадьорювали і ще зо дві години ділилися своїми варіантами боротьби з зубами мудрості. Судячи з розповідей, більшість наших співробітників раді були б обміняти ту «мудрість» на щось більш корисне, а то й просто віддати першому зустрічному за «дякую». А дехто ще й з доплатою. Ще б природі хто натякнув про те, що ці рудименти пора списати за компанію з апендиксом? Адже природа щедра, багато чого нам полишила: куприк, зовнішні м’язи вуха, залишки перетинки в очах, вміння вкриватись гусячою шкірою та ще купу усього цікавого. Втім, може ми дарма скаржимось? Може колись воно все знадобиться? Уявивши собі, як я швиденько відрощую густу шерсть і піднімаю її дибки для зігрівання, блимаю перетинками в очах, наче змій, та ще й активно тріпаю вухами, як якийсь козел, я ледь втримався від сміху. Певна користь точно є — як гумореска непогано допомагає покращити настрій та налаштуватись на робочий день.

Зустрічі, заявки, внесення інформації у базу даних, нескінченні телефонні перемовини з орендарями, керівництвом, бухгалтерами, юристами, охороною. Якою тільки ахінеєю не полюбляють засмічувати вуха звичайному менеджеру. Але і я не в тім’я битий, тож вмію отримувати бажане. І від бухгалтерів погодження, і від орендарів гроші та вигідні для нас умови. Не дарма Миколайович іноді каже, що я й сніг зимою можу продати, щоправда, з останніми зимами у Києві, то анітрохи не складне завдання. Гм, здається, мене недооцінюють.

Наркоз якось раптово відпустив і з чергової наради я зайцем побіг за знеболювальним, й, мабуть, вираз обличчя мав такий красномовний, що шеф навіть не наздогнав своїм улюбленим «Богдане, а для тебе в мене є окреме завдання». Миколайович полюбляє мені доручати складних клієнтів, тих, які мають гроші, але такі «чудові люди», що він їх ладен прибити вже після трьох хвилин спілкування. Та й не тільки він.

День гайнув, як наполохана миша, і до вечора ранкова пригода геть загубилася в архівах пам’яті, десь між зубним болем та суперечкою з орендарем, який примудрився пробити каналізацію у найманому приміщенні, а з претензіями «Негайно розберіться!» подзвонив мені. Це він дарма. Я розібрався. І за годину особисто приїхав та разом з юристом склав акт про явні ознаки механічного пошкодження на водопровідній мережі. Тепер орендар нам збитки відшкодовуватиме. От дивна людина. Якщо вже спричинив шкоду, так швиденько її ліквідуй, а не дзвони менеджеру з вимогами знижки! Цікаво, то було елементарне невміння прорахувати ситуацію хоч на крок уперед, чи звичайне невігластво помножене на нахабство?

 Роздумуючи над цим питанням я чимчикував додому, коли побачив, як біля ресторану сідають у таксі дві дівчини. Вони голосно сміялися, розмахували руками та й загалом поводилися так, що зрозуміло було, дівчатка гарно посиділи. Одна щось шукала у сумочці, інша друкувала у телефоні, паралельно розмовляючи з водієм та намагаючись всістися на переднє сидіння так, аби дверцятами не притиснути довгий шарф. Вийшло з третьої спроби. Коли я майже дійшов до них, таксі нарешті стартонуло під гучні пісні веселих панянок, а я, провівши очима той халявний цирк, помітив на тротуарі паспорт. Підняв, зазирнув. На фото була брюнетка 1995 року народження. Кирпатий носик, підкачані губи, стандартно-перелякані очі (як у більшості на документах), але загалом пані була досить симпатична, бо я, наприклад, своїми першим фото у паспорті досі легко можу розвеселити будь-яку компанію. Таксі вже не наздоженеш, тож я покрутив у руках знахідку та й закинув до кишені, вирішивши викласти фото на Фейсбук, може власниця й відгукнеться. Все ж відновлювати документи то така морока. Я точно знаю – сестра теж колись губила паспорт.

Метро, магазин, вечеря, трішки блукання в Інтернеті та бойовичок на ніч. Нудненький розпорядок, та нині я мав мету — назбирати грошей на другий внесок за квартиру, яка майже добудувалася під Києвом, тож звів всі трати до критичного мінімуму. До метро від роботи – пішки, нехай там і три з гаком кілометри, продукти – уважне вивчення всіх акцій, речі – акуратність наше все, відпочинок – канапа та телевізор, ну й хіба що іноді, дозволяю собі пивко з друзями. Я впертий, якщо поставив собі мету — досягну її. Бо ж як влаштувати особисте життя, коли живеш у «рукавичці»? Ні, я чесно намагався, і якийсь час навіть жив з дівчиною у батьків, але дві господині на кухні то капець, навіть якщо це рідна мати й донька, а якщо до них додати ще третю… Та ще й з іншими смаками та звичками… У-у-у… Коли стихійне лихо під назвою «хто тут краща ґаздиня» набирало обертів, зупинити його міг хіба що армагедон, чи черговий серіал. Нескінченний квест, як втримати трьох жіночок на безпечній відстані у одній квартирі, то завдання не для слабкодухих. Чесно скажу — назбирати на власне житло простіше. Та й логічніше, на мою думку, платити за власне, аніж витрачати ті ж гроші на оренду. Але моя колишня дівчина з цим не погодилась. Вона хотіла всього й одразу. І красиво жити, і на квартиру збирати. Але ж я не чарівник, ще й маю дурну звичку вчиняти з людьми не так, як більшість наших чиновників, а так, як хотів би, аби вчиняли щодо мене. Отож і полишився із власними уявленнями про допустимі методи накопичення грошей, але без дівчини. Схоже, не такий вже й поганий обмін, бо на перший внесок за житло вже назбирав, та й на другий є шанси.

Заснув я досить рано, організм старанно намагався компенсувати важкі вихідні та насичений робочий день, але, на жаль, не з усіма органами погодив цю гарну стратегію. Якась частина мого мозку прагнула продовження розваг, тож організувала екшн-сон, в якому за мною ганявся кривий ніж. От чесно, якої тільки чухні мені не снилося, навіть якось роман колеги по роботі з нашим сивим електриком (сам в шоці був!), але щоб ножі скакали, як бойові півні, то вперше. Це агресивне знаряддя вперто ганялося за мною чагарниками, доки не прикололо за куртку на плечі, до якихось дверей і завібрувало так, що в мене аж щелепа занила! І тут я прокинувся. Скочив посеред ночі весь мокрий від поту, з ниючим болем в щелепі й незвичним словом «колодач», що надокучливо крутилося у голові. От вміє ж підсвідомість змусити шукати те, що її зацікавило! Довелось ковтнути чергову пігулку та, чекаючи доки почне діяти знеболювальне, повзти гуглити. Зручно коли ноут під боком, хоча… Де йому ще бути? Трикімнатна квартира – то тільки звучить просторо, а якщо тут живуть батьки, сестра з чоловіком та двома дітьми і ти, який правдами й неправдами відстояв право на окрему кімнату, то вже не квартира, а типова рукавичка. У таких умовах всі особисті та цінні речі зазвичай «мешкають» десь під боком.