Старий капелюх

У під'їзді хрущовки висів напівморок. Світло ледь пробивалося через вкриті пилюкою вікна. Тхнуло старими трубами, чимось кислим та котами. Сергій підіймався сходами на третій поверх, де жила його бабуся. Останнім часом від рідко її навідував через завантаження на роботі, але сьогодні дозволив собі трохи перепочити й попередив підлеглих, що прийде на пів години пізніше. Тим більше, що бабуся буде рада дізнатися від нього хорошу новину. Сергій подзвонив у двері. Дзвінок озвався хриплуватим пташиним співом. Через кілька хвилин відчинила захекана бабуся. Судячи із закочених рукавів, вона якраз щось мила чи прибирала.

— О, Сергійку, ти! Як я за тобою скучила! Проходь, якраз млинців напекла, поїж хоч нормально, а то вічно не встигаєш поснідати зі своєю роботою…

— Бабусю, я ненадовго. Поспішаю, сама розумієш. Просто навідати зазирнув.

— І слухати не хочу, — відказала бабуся. — На роботу можна трохи спізнитися, тим більше тим сам казав, що твій начальник вічно запізнюється. То чого йому можна, а іншим ні? Сідай поїж!

Сергій зрозумів, що відмовлятися тут не вийде, тому слухняно роздягнувся, помив руки та сів за стіл. Бабуся поставила перед ними тарілку з гарячими млинцями, відкрила банку з варенням, заварила чаю. Все-таки для неї він назавжди залишиться маленьким хлопчиком…

— Як справи в тебе, Сергійку? Як там на роботі? — почала розпитувати бабуся.

— Так якраз хотів тобі повідомити хороші вісті! Мене підвищили — тепер я керівник відділу.

Бабуся сплеснула.

— Ой ти мій молодець! Недарма так наполегливо вчився, старався, допізна засиджувався! Дай тебе обійму, начальнику ти мій! Це ж треба — у двадцять сім років начальник!

Бабусі міцно обійняла онука.

— Дивись мені, працюй там старанно, будь чесним, працівників поважай, але дуже їх не розпускай!

— Звісно, бабусю! Ну, все, дякую за гостину. Мені пора.

— Чекай, Сергійку, в мене є дещо для тебе.

— Що?

— Ти, до речі, в чому на роботу ходиш?

— Ну… в пальті… ось воно висить.

— А на голові що? — запитала бабуся, відкриваючи стару шафу в коридорі. В ніздрі вдарив неприємний запах таблеток від молі, старих парфумів і ще чогось незбагненного, чим часто пахнуть оселі старих людей.

— Ти про що?

— Про капелюх!

— Та не ношу я таке, я ж не дід старий…

— Чого це одразу старий?

Бабуся перекладала на поличці старі хутряні шапки, коміри та шарфи, щось шукаючи. Нарешті урочисто дістала округлий згорток пожовтілого паперу. Поклала на стіл й розгорнула. Сергій побачив старий чорний фетровий капелюх, облямований сріблястою стрічкою.

— Ось. Це твого діда. Він же теж був начальником. На роботу цей капелюх носив. Люди його поважали. Віддаю тобі, як його гідному спадкоємцю! Носи на роботу, він личитиме до твого пальта! Зараз такий уже не купиш, в магазинах сама синтетика за дурні гроші та в’язані шапочки. А це елітна річ, можна сказати. Валяла знайома, а стрічечка на ньому — то моя, — бабуся посміхнулася. — Вона в моїй косі була вплетена, як з дідом познайомилися. Дала йому на згадку, щоб завжди із собою носив. Так він, уяви собі, стільки років цю стрічечку беріг, а потім на капелюха пришив. От такий твій дід був. Шкода, рано пішов…

Сергій і не знав, що відповісти.

— Дякую, бабусю, за подарунок, але…

— Що але? Носи! Зараз таке ніде не дістанеш! У ньому, можна сказати, вся мудрість та досвід твого діда. Він був хорошою людиною, начальником, добре працював, і тобі передасться.

Бабуся мовчки наділа капелюх на Сергія й потягнула його до дзеркала.

— О, викапаний дід Микола! Схожий ти на нього дуже! І зовні, і за вдачею: розумний, чесний, наполегливий…

Сергій уважно розглядав своє відображення. І чому він не хотів надівати капелюха? Дуже йому пасував, дарма, що старий.

— Ну, бабусю, ще раз дякую! Мені час іти.

— Щасти тобі! Бережи капелюха, то пам’ять тобі про діда, — вона поцілувала онука й нарешті відпустила його.

Сергій пішов швиденько, бо боявся запізнитися на роботу. Хоч він і керівник, але лише нещодавно, тому вище керівництво прискіпливо слідкує за кожним його рухом. На щастя, спізнення не помітили. Сергій зайшов до відділу і стикнувся носом до носа з сисадміном Валерою. Той якраз розплутував купу дротів, схожу на клубок змій, що вилізли навесні паруватися.

— О, Сергію, привіт! Щось ти припізнився, — зауважив Валера, який за звичкою називав керівника на ім'я. По правді, Сергій був не проти, бо не любив зверхнього ставлення на керівництва — вони такі ж люди.

— Привіт! Та, до бабусі зайшов. А воно як, то пригостила, то розпитати про все треба…

— Розумію! — кивнув Валера. — У самого такі дід та баба. Чекай-но!

Він відірвався від клубка дротів й почав уважно розглядати обличчя Сергія.

— Що там? Забруднився?

— Та ні. У дзеркало глянь!

Сергій подивися у дзеркало, яке завбачливо повісили дівчата, щоб поправляти зачіски та фарбуватися у вільні від роботи хвилинки. Подивився й підстрибнув від несподіванки: на нього дивилося втомлене, змарніле обличчя підстаркуватого чоловіка, але аж ніяк не юнака. Сині мішки під очима, загострені риси, зморшки, що тільки почали прокльовуватися. І очі… Вони горіли, виказували злобу, роздратування й водночас — якусь немічність і глибоку втому. Сергій струснув головою, намагаючись прогнати марення, в яке не повірив. Але зображення не змінилося: те ж змарніле обличчя.

— Не знаю, — зніяковів Сергій. — Не виспався просто.

— Знайомо, — знову кивнув Валера, намагаючись витягнути з мотка найдовший дріт зеленого кольору.

Сергій сів за роботу. Все йшло якось важко, хоча він робив те ж саме вже щонайменше тиждень. Голова важка, думки не в'яжуться, наче вчора перепив. Не виспався? Та ні, він збрехав. Добре виспався…

Щось залоскотало ліву руку, поповзло по долоні вгору. Сергій заповнював важливі папери й намагався не відриватися на дрібниці. Ось тут прізвище… Тут дата… Тут підпис… Та що воно заважає? Сергій тряхнув рукою, думаючи прогнати набридливу комаху. І де вона взялася в жовтні? Все одно лоскоче. Ну зараз він її…