4

Олена натиснула на газ різкіше, ніж планувала. Автомобіль сіпнувся назад, колеса різко провернулись по гравію, піднімаючи пил. Вона вхопила кермо обома руками. Серце лупило від адреналіну — це був її шанс втекти від цього проклятого будинку, від Олега, від усього, що стало нестерпним.

Але раптом…

Фари мигнули.

Раз.

Ще раз.

І згасли.

Двигун загурчав, захрипів — і стих, наче хтось зловісно перекрутив йому шию.

— НІ… НІ! — Олена била по ключу, крутила його, але машина мовчала. Мертва. Як і ті, хто був на світлині.

Вона підвела очі — і побачила Олега. Він стояв зовсім близько, ближче, ніж мав би встигнути. Його руки тремтіли, обличчя перекошене страхом і гнівом одночасно.

— Олено… — прошепотів він. — Там… щось не так. Будинок… це все…

Але закінчити він не встиг.

З будинку щось виходило.

Ніби тінь, але надто щільна, надто чорна, надто жива. Вона ковзала по землі, розтікаючись холодом. Вікна хатини спалахнули блідим світлом, наче хтось у середині запалив лампу — але ламп там не було.

Олена з жахом побачила, як двері хатини, самі по собі, повільно, скрипуче, зачинилися.

Олег обернувся — і застиг. Його плечі напружилися, він зробив крок назад до машини, але тінь торкнулася його ноги.

Він завмер, як статуя.

— Олеже! — Олена закричала так, що її голос зірвався.

Чоловік обернувся до неї, але погляд його вже був не таким. Скляний. Нерухомий. Такий, як на світлині, яку вони бачили в підвалі.

— Біжи… — прошепотів він майже беззвучно.

Та втікати вже було нікуди.

Темрява, що виповзла з хатини, обволікала їх обох. Вона просочувалась у відчинені дверцята авто, у розбиті щілини дерев’яних стін, у легені, у свідомість. Олена хапалася за кермо, намагалась відчинити дверцята — але пальці не слухались. Холод упивався в шкіру, проникав крізь суглоби, стискав серце.

Олег спробував відтягнути тінь руками, але вона лише підіймалася вище, обвиваючи його груди, шию… а тоді обличчя.

Олена бачила, як на його шкірі проступають темні плями, наче синці від старих знімків. Він робив ковтальні рухи, але повітря не було.

Авто загуло. Само по собі.

Фари спалахнули, освітлюючи їх обох — і в цьому світлі Олена побачила… себе. На передньому склі, ніби як відбиття, але не її теперішнє обличчя — а те, зі світлини: бліде, неживе, з витріщеними очима.

Вона закричала, але звук провалився в тишу.

Тінь накрила їх обох одним рухом, як ковдрою. Усе розчинилося — звук, повітря, світло.

---

Наступного ранку хатина стояла тихою, порожньою, наче в ній ніхто не жив десятиліттями.

У підвалі, серед розсипаних паперів і фотографій, лежала нова світлина. Ще одна, додана до старих.

На ній — Олег і Олена.

Мертві.

У тій самій позі, в якій застигли вчора ввечері.

Поруч лежав щоденник діда, розгорнутий на сторінці з коротким записом:

"Кожен, хто знайде мою роботу, стане частиною неї. Така ціна за правду про смерть.”