3

— Ти можеш читати вголос, чи це вже занадто складно для тебе? — кинула Олена крізь зуби. Вона кипіла, як чайник, що ось-ось зірветься від надлишку пари. Їй так хотілося копнути чоловіка під ребро, що вона ледве стримувалась. Руки були крижаними, пальці тремтіли, і коли вона взяла кухоль гарячого чаю, той вислизнув із рук. Гаряча рідина розлилася на підлогу, утворивши калюжу на старих потертих дошках.

Олег підняв на неї погляд. Його очі потемніли, губи стиснулись у тонку лінію.

— Це щоденник мого діда, а не забавка для тебе. І прибери за собою, — промовив він холодно, навіть відрубно.

Олена завмерла. Її сині очі розширилися від обурення — ще трохи, і вони, здається, спалахнули б. Ну це вже занадто! Так із нею говорити? Ха! Треба було подавати на розлучення ще рік тому. Але все по черзі: спершу — забратися геть з цього клятого місця.

Вона точно не піде пішки. А от забрати машину Олега… чудова думка. Тим більше він зараз так поглинений щоденником, що не бачить нічого довкола. Треба лише згадати, куди він кинув ключі.

Хатина, у якій вони опинилися, була старою настільки, що сама, здавалось, скрипіла від часу. При вході — крихітна кухня, яка водночас служила передпокоєм. Стіни обклеєні старими шпалерами, що давно втратили колір і місцями відставали від сирих стін. Підлога рипіла під кожним кроком, наче скаржилася на вторгнення.

Далі була вітальня — саме в ній вони з Олегом зараз сиділи. Ті ж пожовклі шпалери, ті ж килимки, кинуті безладно. Вікно майже не впускало світла: за ним тягнувся занедбаний сад, зарослий бур’янами.

У хатині була ще маленька спальня з металевим ліжком на панцирній сітці та старою шафою. Віконце виходило на той самий сумний сад, де колись, мабуть, росли яблуні, але тепер усе перетворилося на хащі.

Олена тихо, обережно підвелась. Кожен її рух був обміркований, мов у мисливця, який боїться злякати здобич. Олег навіть не повернув голови — він був повністю занурений у сторінки щоденника, щось швидко читав, губи ворушилися беззвучно.

Жінка ковзнула до кухні й наблизилась до вішачка біля дверей. Там зранку вони повісили сумки й одяг. Олена обережно порпалась у кишенях, намагаючись не подзенькнути металом. І — ось вони. Ключі. Блискучі, холодні, такі бажані.

Схопивши їх і свою сумочку, вона, затамувавши подих, прочинила двері і ступила надвір. Спека, що мучила цілий день, уже спала. Ввечері повітря стало легшим, свіжішим, навіть трохи вільним — на відміну від атмосфери в хаті.

Олена так само тихо, майже ковзаючи, підійшла до авто й обережно сіла всередину. Вставила ключ, повернула — мотор загурчав, хрипко, але слухняно. І це стало фатальною помилкою.

Двері хатини різко розчахнулись, і на ґанок вибіг Олег. Він кричав, розмахував руками, щось благав, щось вимагав — Олена вже не розбирала.

Її серце калатало у грудях, а пальці нервово вмикали задню передачу. Авто здригнулось і повільно почало відкочуватися назад, колеса хруснули гілками та гравієм.

Олена дивилася на Олега крізь лобове скло. Він біг до неї, очі налиті панікою, лице перекошене.

А вона лише сильніше стиснула кермо.