2

На фото були зображені вони — мертві, скалічені, бліді, наче воскові фігури. Олег дивився на знімок широко розкритими, скляними очима й прошепотів, губи тремтіли:

— Це… як?

— Хіба я знаю… — ледве видихнула Олена, не в силі відірвати погляд від світлини. Без жодного сумніву — це були вони. Їхні риси облич, контури постатей, татуювання на Олегові, навіть одяг — усе збігалося до найменших деталей.

— Нам треба додому, — тихо сказала Олена. Пальці її нервово здригнулися, коли вона опустила світлину назад у скриню. Потім підвела погляд на чоловіка, сподіваючись побачити розуміння. Але Олег закам’янів.

— Як ми опинилися на фото у таких позах, мертві? Я нічого не розумію. Я хочу розібратися, а не тікати, — його голос був низьким, напруженим.

— Олеже, я не тікаю. Я… боюся, — Олена ковтнула повітря. — Це ненормально. Це лячно. Я хочу додому, бо не маю бажання ночувати в кривому старому будинку, де в підвалі стоїть скриня з… мертвими. Це вже схоже на хорор. Якщо зараз із тієї стіни вилізе привид — я не здивуюсь!

Олег почав гарячково розтирати скроні й ходити туди-сюди по підвалу, де кожен його крок відлунював у сирому камінні. Світло слабкої лампочки миготіло, додаючи обстановці ще більшої моторошності.

Олена знову спробувала до нього достукатися:

— Я їду додому. Ти зі мною? Я справді думаю, що тут небезпечно.

Олег різко зупинився. Його погляд став гострим, майже ворожим.

— Ти тікаєш. Просто тікаєш, як завжди! Ми на тій світлині, Олено! Мертві! Ти чуєш? МЕРТВІ! — майже прокричав він.

— Не кричи на мене! — Олена підскочила від його тону, в грудях щось обірвалося. — Це ТИ винен у всьому цьому!

— У чому саме?! — Олег розвів руками, але в жесті було більше злості, ніж нерозуміння. — Я, по-твоєму, таке фото зробити хотів? Чи як? У тебе завжди всі винні, тільки не ти! — він роздратовано плеснув долонями.

— Бо це ти мене сюди притяг! — закричала вона, відчуваючи, як голос хрипне від напруги. — Могли поїхати будь-куди, до людей, у нормальне місце! Але ні — «їдьмо в ту дупу», казав ти!

— Це будинок мого діда! Май хоч трохи поваги! — вигукнув Олег і сердито пнув ногою скриню.

Суха дерев’яна стінка не витримала, з тріском відлетіла вбік, і зсередини випав старий товстий зошит, покритий пилом. Олег нахилився, підняв його й змахнув долонею багаторічний бруд. Обкладинка була потерта, але ще читався нерівний напис від руки.

— Це його щоденник… — прошепотів він і швидко перегорнув кілька сторінок. — Ходімо наверх. Може тут є щось, що пояснить цю… маячню. А якщо не хочеш — он там зупинка. Махнеш рукою й підберуть, — кивнув він у темряву, де підвал плавно переходив у чорне провалля коридору.

Олена кипіла від гніву й страху. Але сонце вже майже сіло: крізь вузеньке віконце ледь пробивалося помаранчеве світло. Назовні згущалися сутінки, а ліс навколо будинку здавався дедалі щільнішим і темнішим. Йти кудись уночі, попри страх, вона не ризикнула б.

Тому, голосно видихнувши, Олена підвелась і, стискаючи губи, пішла за чоловіком сходами нагору, залишаючи за собою темний, холодний і тривожний підвал.