1

— Гей, ну що там! Чого так довго? Це ж кілька коробок і все! — голосно гукнула Олена, намагаючись перекричати вітер, що свистів крізь щілини старого будинку.

— Тут щось є, спускайся до мене! — прокричав у відповідь Олег знизу.

Олена важко зітхнула. Ця поїздка виснажила її більше, ніж вона хотіла визнавати. Чотири роки шлюбу… Колись їх стосунки були легкими, теплими, але з часом кар’єра кожного з них наче повільно витіснила ніжність, залишивши постійні суперечки та напруження. Вони з Олегом опинилися на краю прірви, і ця поїздка до старої хатини його бабусі мала стати останньою спробою все виправити.

— Ну ти йдеш?! — знову покликав Олег, цього разу нетерпляче.

Знову зітхнувши, Олена підвелася з прохолодної дерев’яної підлоги, що рипіла під кожним кроком, і попрямувала до дверей у підвал. Сходи були вузькі й слизькі, і вона ледь не підвернула ногу, спускаючись униз. Уже відкривала рот, щоб висловити все своє невдоволення, але не встигла.

— Ти тільки поглянь, що я знайшов! Це ж ціла історія… Скільки всього! — з захватом промовив Олег, стоячи на колінах біля великої дерев’яної скрині. Підлога навколо нього була встелена старими фотографіями, пожовклими паперами й клаптиками листів, обгризених часом.

— Це про твою родину? Сімейні архіви? — запитала Олена, присідаючи поряд і беручи до рук пачку старих фото, які пахли пилом, вологістю та давниною.

— Ні, думаю, це з речей діда. Він був фотографом. Мабуть, щось на кшталт його портфоліо. Але фото якісь… дивні. Можливо, так камери тоді знімали.

— Олеже… вони такі, бо він знімав мертвих, — тихо сказала Олена, і її голос неприємно здригнувся. Холод пробіг хребтом, а пальці самі відпустили фотографії назад у скриню.

— Не кажи дурниць, — відмахнувся Олег, продовжуючи перебирати світлини.

Олена вже хотіла підвестися, піти нагору й зігрітися гарячим чаєм — думка про тепло раптом стала нав’язливою. Але тут Олег раптово схопив її за руку. 

— Дивися, тут старий фотоапарат! А ну йди сюди, — вигукнув Олег. Він схопив Олену за талію й підштовхнув ближче, притягнувши її до себе. Натис кнопку — і старезний «Полароїд» хрипко, наче задихаючись, прокрутив механізм. Пружини всередині дзенькнули так, ніби от-от розлетяться, а тоді з характерним тріснутим звуком апарат виплюнув свіже фото.

Світлина повільно, майже урочисто, виповзла назовні. Край був трохи обвуглений, ніби апарат давно не бачив світла й працював на останньому подиху.

Олег підняв картку й терпляче почав чекати, поки на ній проступлять обриси. Кілька хвилин тягнулися нестерпно довго.

Коли зображення нарешті проявилось, Олег завмер.

Погляд його миттєво потьмянів. Він зблід, втративши будь-який колір, і виглядав так, ніби з нього витягли усе тепло.

— Господи… — прошепотів він ледь чутно. — Це… не може бути…

Світлина тремтіла в його руках.

— Подивись на це… Як таке може бути? — прошепотів він і простягнув їй світлину.

Олена взяла фотографію. Коли погляд нарешті сфокусувався на зображенні, її дихання обірвалося. В грудях щось стислося так сильно, що звук крику застряг десь між горлом і серцем.