Старий Будинок

Місто Лева. Врешті він тут. Лишалося обживати територію і працювати. Для того сюди прибув.

За кілька тижнів знайшов роботу. Ще й хвилини за дві від місця проживання. А жив, принаймні поки, у самісінькому центрі міста. Прямо біля Площі Ринок. Та чи міг хоч здогадуватись що таїть у собі один із поблизьких будинків? Риторично.

Тож теплого травневого ранку він вийшов на свою нову і першу стабільну роботу у цій місцевості. Чим займався від ранку до полудня - не секрет: треба було носити коробки та ящики із продуктами. Доставляти у найвідоміші заклади, розсіяні круг тієї ж Площі Ринок. Я міг би легко їх перечислити, та багатьом вони і так відомі - а кому ні, завітайте й пошукайте. Бо як сказав один мудрий чоловік: "Життя воно за вікном, а не у твоїх книгах...". Хоча з тим і можна не без успіху посперечатися.

Все ж, продовжимо. Одного травневого ранку... Зайшли до не вельми просторого ґанку. У тій локації одразу три заклади. Сам же будинок був очевидно старим. Розміщені на перших поверхах невеликі електронні рекламні щити зовсім туди не пасували. І витало таке відчуття, що усе нове й сучасне є тій будівлі огидним аж до блювоти. Якийсь наклеєний постер уже стерся по краям. Ніби стіни вмисне його поїдали. Знаєте: це радше правда, а не просто красне слівце.

Очевидячки, мова про ліфт навіть і не йшла. А якби йшла, то була би смішною - місця бо для нього там не було абсолютно. Ні фізично, ні історично. Для підйому слугували дещо закручені й потерті часом дерев'яні сходи. На кожній сходинці лежав замшілий червоний килимок. То виглядало, а головне дійсно було автентично. Наче втрапив до класичної книги про мотель, де на вигляд спокійно, але неодмінно коїться щось лихе. Все-таки книги і реальність - речі надто вже перехресні (можеш не вірити, поки раптом не втрапиш на те перехрестя). А він, наш герой, ось-ось таки утрапить.

Робоча група складалась із чотирьох молодих хлопців. О сьомій годині двоє із них поїхали на одну із точок. Двоє інших (той, про кого оповідь та його напарник) лишились працювати у "Старому будинку". Назвімо його так. Ранок обіцяв бути насиченим працею. Ящиків бо при вході уже стояло понад двадцять штук. І то лишень дійсно великих тяжких ящиків. А ще безліч картонних коробок із алкоголем. Наближалися свята. Тисячі скоро прийдуть туди, щоб набити шлунки - ну а як інакше. Чарки дзвенітимуть, люди радітимуть.

Тож зараз хлопці активно працювали. Нарікати не доводилось. Хоча носити вантаж на четвертий поверх (там бо був один із закладів) зміюками-східцями справа не із найлегших. Почали із менших коробок, а значить поки ходили поодинці. І ось під час одного із таких підйомів наш, скажімо, знайомий почув наче як людський голос. Напарника поруч не було. Нікого навколо теж не спостерігалося. Тому спочатку майнула думка, що здалося. Та голос пролунав знову, цього разу значно чіткіше. Водночас якось неприродньо. Наче звук долинав не ззовні. Не крізь вуха, а прямо у голову. Зсередини. Було це до того незвично, що аж похитнувся. Та змісту сказаного знову не розчув. Від несподіванки відчутно тьохнуло серце. Коробка заледве не випала із рук. А відтак серце тьохнуло ще раз. Зіниці розширились. І тоді він почав "чути". Чути так, як коли б у нього вселився хтось інший і тепер їх стало двоє. Бо їх таки стало.

- Хто ти?,- питався стривожений розум хлопця.

- Я є те, що зараз тебе оточує. Я... Цей Будинок. Частина цілого і ціле в частині. Якось так.

Почута дивина під сумнів не ставилась. Здоровий глузд хлопця кудись зник. Тож мовчки, заледве рухаючи губами, він задав наступне питання:

- Навіщо я тобі, чому говориш зі мною? Я не... не розумію.

- Не бійся. Ти мені допоможеш. Ти ж цього хочеш, правда? Ти ж не відмовиш у послузі доброму, кхе-кхе, старцю?

І промовлено те було такою влесливою гнучкою інтонацією, що варіант відмовити просто щезав.

Мовчання швидко прийнялося за згоду. І Старий Будинок продовжив свою мову:

- Ось тобі моя сповідь:
Розумієш, з мене вже доста. Кожен наступний день, кожна ніч для мене - суцільна мука. Ці стіни... Вони бачили так багато... Слухали й дивилися крізь віки. Та й тепер людський гамір домішується до всього, що трапилося за століття. І цей накип ятрить мою стомлену душу.

- Ох, а знав би ти, визволителю, як гидую кожною новизною. Крок за кроком люди вдираються у моє нутро. Відламують частинки мене справжнього. Рани ж затикають нудотними латками своєї епохи. Таврують непотребом. Ні, це надто нестерпно. Мою службу скінчено. Остаточно.

- Довго чекав я когось із податливим серцем. І ось ти тут. Я кричу від болю й надії на спокій. Із останніх сил зміг вчепитися до твоїх думок. Тому прошу та наказую: Дай мені стати порохом і знайти в тому омріяний відпочинок! У кутку лежать сірники. Бери їх. Випусти вогонь. Більших мук, ніж зараз, мені не відати. Тож не бійся. Най все запалає. Зроби справу і тікай геть. Ну ж бо! Не гайся!

Старий Будинок боявся аби хлопця не перемкнуло назад. Тоді бажаній меті прийшов би кінець. Але того не сталося. Натомість сірники було покірно взято до рук. Мало що тямлячи, хлопець таки виконав прохане.

Щось спалахнуло. Язики вогню жадібно почали свою трапезу. Процес швидко ставав незворотнім. Лишивши там коробку, хлопець почав спускатись. Поки спускався - отямився. І лише з часом (хоч і доволі скоро) заодно з іншими дізнався, що нині пожежа. Згодом горіло вже серйозно. Яскраво. Переможно?

Людей вогонь не торкнувся. Порятувався і Старий Будинок. Та не тим, що значно пізніше якісь його залишки згасили. Для нього порятунком стало знищення. Так буває. Життя і Смерть завше кружляють разом.

Ніхто не дізнався як усе трапилось насправді. Навіть сам хлопець нічого не пам'ятав. Лиш у сні після тяжкого дня почулося йому приємне відлуння слова "дякую".