Старий Бо та...

Старий Бо і…

Старий Бо парив ноги. Скільки він себе пам’ятав, стільки й карався хронічним, тупим болем у кісточках. У далекому дитинстві цей біль приходив після багатогодинної гасанини за футбольним м’ячем; у зрілі роки — відлунював свинцевою втомою після виснажливої, брудної роботи; на схилі віку — прокидався навіть тоді, коли Бо годинами нерухомо споглядав застиглі, мов брудні клапті вати, хмари у вікні навпроти.

Уся його невибаглива атрибутика теперішнього існування складалася з глибокого мідного таза, вкритого темною патиною часу, та потьмянілого махрового рушника на худому плечі. Коли Бо обережно занурював у гарячу воду свої виснажені, обтягнуті жовтавою, схожою на пергамент шкірою ноги, біль неохоче відступав. Наставав короткий, вистражданий спокій. Глибокі, мов русла висохлих річок, зморшки навколо очей розгладжувалися. Бо відкидав лису голову на високу спинку шкіряного крісла й завмирав у хиткому блаженстві.

Він виглядав як живий привид: загострений ніс, що нагадував дзьоб хижого птаха, глибоко запалі очниці, в яких ледь жевріли тьмяні куточки зіниць, і худі, жилаві руки з довгими вузлуватими пальцями, що повсякчас сіпалися. Від нього пахло ліками, пилом і застарілим страхом.

— Босе, підлити ще води? — у голосі секретарки Ади прозвучало запобігливе, майже рабське бажання догодити. — Здається, ця вже холоне.

Старий, міцно стиснувши тонкі, майже безбарвні губи, знехотя розплющив повіки. Ада схилилася над ним, тримаючи в руках важкий глиняний глечик із окропом. Сама вона нагадувала тінь: сухорлява, з бляклим обличчям і вічно зляканим поглядом.

Бо ледь помітно кивнув. Тонкий струмінь омив його щиколотки, наповнюючи таз. Раптом старий нервово сіпнув лівою ступнею.

— Занадто гаряча! — його голос у цей момент прозвучав як шкрябання іржавого цвяха по склу. Огидно, різко й безжально.

— Вибачте, босе, але все чітко за вашою інструкцією. Температура не менше шістдесяти градусів, — секретарка почала повільно задкувати. Вона надто добре знала, що в такі хвилини старий міг без вагань ляснути її по носі — боляче й принизливо.

— Інструкцій треба дотримуватися з розумом, — пробурчав Бо, кривлячись від пари, що піднімалася від води. — Втім, звідки у тебе розум? Природа обділила тебе цією категорією, просто обійшла стороною. Може, воно й на краще. Довше проживеш.

Бо насилу витягнув ноги з таза і, кряхтячи від напруги, взявся витирати їх рушником. Його старече тіло здригалося від найменшого протягу.

— Давайте я, — Ада стояла за три кроки, підпираючи худими стегнами масивний дубовий стіл. — Вам же незручно.

У цей момент десь у глибині похмурого передпокою протяжно й тужливо закалатав мідний дзвіночок. Звук змусив обох здригнутися. Старий здивовано й насторожено зиркнув на важкі дубові двері кабінету.

— Ти не повісила оголошення, що я сьогодні не приймаю?

— Ображаєте, босе. З самого ранку, як ви й наказали.

— Тоді якого біса когось принесла нечиста? Піди поглянь.

Ада кивнула й майже бігцем кинулася до виходу. Бо прислухався. У парадній глухо клацнув замок. Секретарка на підвищених тонах щось доводила нічному гостю, але раптом її голос урвався. Настала мертва, липка тиша. За хвилину Ада повернулася. Вона важко дихала, а на її обличчі змішалися розгубленість та приховане роздратування.

— Уявляєте, босе, з’явилася якась… — Ада зневажливо пирхнула, — дівка легковажна. Вимагає негайної зустрічі з вами. Каже, у неї термінова справа. Впустити?

— Куди ж діватися? Впускай.

Ада знизала худими плечима й гучно запросила відвідувачку.

Старий продовжував сидіти біля таза, ретельно розтираючи зморшкувату шкіру ніг, коли до кабінету повільно, мов густий туман, увійшла дивна дівчина. Вона не просто йшла — вона пливла. Кожен її крок віддавав моторошною грацією: неймовірно стрункі ноги, легке, гіпнотичне погойдування стегон і гордовито піднята голова.

Проте її вбрання здавалося кричущим маскарадом для такого похмурого місця. Дорога шкіряна спідниця ледь прикривала середину стегон, а коротка куртка була всіяна дрібними коштовними каменями, що блідо переливалися під тьмяним світлом єдиної лампи. На ногах красувалися вигадливі босоніжки, розшиті срібними нитками, на зухвало високих підборах. Але найстрашнішими були її очі — абсолютно чорні, без білків, глибокі, як сама безодня, і холодні, мов крига підземного склепу. З її появою в кабінеті різко похолоднішало, а повітря стало густим і пахло осіннім тліном та сухоцвітом.

Дівчина зупинилася за кілька кроків від столу.

— Не завадила? — запитала вона, і в її голосі прозвучав крижаний сарказм. Вона кинула швидкий погляд на заціпенілу Аду.

На старого Бо в цю мить було жахливо дивитися. Куди й поділася його пиха, лощене превосходство та зневажливий тон. Він миттєво зщулився, ніби зменшився в розмірах і постарів ще на добрий десяток років. Великі краплі липкого поту зрадницьки виступили на його зморшкуватому лобі. Він відчув, як серце в грудях забилося повільно й важко, наче похоронний дзвін.

— Невже впізнав? — незнайомка тихо реготнула. Не чекаючи запрошення, вона повільно сіла на стул, закинула ногу на ногу і впилася поглядом у Бо.

— Ти… за мною? — ледь прошорхотів старий. Його голос був настільки слабким, що здавалося, ніби він лунає з глибокої могили.

— А ти вважаєш, що вже час? — дівчина злегка прижмурила свої моторошні чорні очі й капризно витягнула губи.

Від дикого, тваринного страху старий почав судомно ловити ротом повітря. Його губи миттєво посиніли, а пальці вчепилися в підлокітники крісла так, що побіліли суглоби.

— Вам зле, пане Бо? Може, лікаря? — сплеснула руками злякана Ада, переводячи погляд з боса на дивну гостю.

Старий лише слабко махнув рукою в її бік:

— Іди геть…

Ада заметушилася біля столу, злякано згрібаючи якісь папери, але виходити не поспішала, паралізована цікавістю.

— Ти чула, що сказав твій шеф? — голос незнайомки раптом став низьким, вібруючим, від якого завібрирували шибки у вікнах. — Не змушуй його повторювати двічі. Тим паче мене. Це може вкрай погано відбитися на твоєму здоров’ї.