Розділ третій. Про блукаючу і безневинну душу

Вдома старого зморила втома, і він спав майже півдня.

Приснилося, що він йде підземеллям, в якому обсипається ґрунт і стирчить звивисте коріння дерев. Він придивився.  Це не коріння, а скелети, що світять у темряві жовтими кістками, простягають довгі руки зі скрюченими пальцями. Під ногами тріщало — виявляється він іде по  людським черепам, вони хрумтять, як горіхи... Старий скрикнув, щосили рвонувся крізь земляні стіни тунелю! І тут у нього виросли крила, і він з блаженною радістю полетів в небеса!

Коли старий прокинувся, то відчув не головний біль, а  енергію та силу…

Приготував легкий обід. Наспівуючи підійшов до дзеркала.

Життя приємно радувало, кожна клітина тіла співала. В квартирі було прохолодно, але земне тіло старого, здавалося, не відчувало холоду.

Старий вийшов на прогулянку, оглядаючи припорошені листям сквери та чисте високе блакитне небо, в якому летіли косяки птахів. Йому хотілося до них, але крил за спиною зараз не було, хоча він був певен, що цей чарівний засіб повернеться.

Коли задзвонив у кишені телефон, він навіть здивувався тому, що в цьому земному житті він ще комусь потрібний.

Але потім усміхнувся. Дзвонив Петро Гнатович, його старий товариш, номер якого він набирав напередодні, і який кликав на полювання.

Старий спочатку відмовлявся, пам'ятаючи, що має вирішитися важлива справа, про яку говорив Рафаель, і його можуть раптово відвідати, але потім все ж таки погодився. Чим поїздка на полювання може стати на заваді? Та й не сам процес його цікавив, а можливість помилуватися прекрасним осіннім лісом.

Петро Гнатович обіцяв заїхати дуже рано, чи не о третій годині ночі. Пройшовшись ще трохи, купивши продукти в супермаркеті, старий покрокував додому.

Заснув він пізно, бо довго готувався до полювання, а о третій годині його розбудив дзвінок телефону. Невгамовний Петро Гнатович під'їжджав до його будинку. Старий неохоче встав, але, вже через двадцять хвилин, після чашки кави, відчув себе набагато бадьорішім.

Коли Петро Гнатович зайшов до нього в будинок - кругловидий, синьоокий, веселий, весь у зеленому камуфляжному костюмі, то старий відчув якусь невиразну тривогу.

- Зібрався? Довго возишся, Марку! Рушничку я тобі приготував. Пішли!

***

Після місячної ночі, під час якої вони мчали на джипі сонними вулицями, вранці землю охопив легкий мороз. Дерева, кущі й трави здавалися сивими, з неба висипався зоряний порошок сніжинок. Підмерзлий ліс зустрів їх вкрадливо і тихо, горобина зморщилася в гарному білому уборі.

На лісовій болотистій річці їх зустрів непроникний туман, крізь який просвічували ледь помітні тьмяні зірки.

 Над білим покривалом туману навис ранок. А коли з-за хмар бризнуло сонце, то дерева і трави заплакали рясною росою, немов алмазними прикрасами одягнулися.

Потім все пішло як завжди, по накатаній колії. Вони ходили болотом і палили в качок.

На привалі біля невеликої річки, старий взявся за розведення багаття. Збирав сушняк, сокиркою рубав гілки.

Петро Гнатович порався над приготуванням їжі. Обскубану качку він спритно випотрошив, промив, а потім приготував прямо в казанку з лимоном і в яблуках.

День був чудовий - краса земної осені зачаровувала, багряний вогонь зігрівав своїм полум'ям, їжа танула в роті. Незабутньо пахло йодистим ароматом жовтого листя, річковою водою, бузковим димком багаття.

Говорили про різні незначущі речі.

- Так, чудовий день, - багатозначно сказав Петро Гнатович, - звичайно, заради таких днів і варто жити.

- Так воно і є, - погодився старий. - Не так вже багато на землі радощів! Побути серед природи – одна з них, погодься! А яке чудове повітря, які простори! Дерева, шум листя, тиха вода, тепло багаття – все так тішить, підносить душу...

Петро Гнатович слухав і дивився на нього якось по-особливому. Старий відчув ледь вловиму тривогу, ніби щось потужне і значне було поруч із ним! Він відчув усім єством, що стоїть на порозі перетворення, як тої магічної ночі, коли до нього на якийсь час повернулася ангельська сутність.

Очі Петра Гнатовича грізно блиснули срібним сяйвом. Сам він обгорнувся серпанком, який крутився навколо, закривши усе його тіло пеленою і нестерпним блиском. Ще мить – він пропав! Старий озирнувся і побачив, що його товариш стоїть на поверхні води, та злегка змахує крилами, наче лебідь.

Світ навколо змінився, і тепер Марк Себастьян бачив далеко вглиб землі і води, міг спостерігати черв'яків і риб, птахів і гадів земних, горбатих карлів та водяних, але більше за все він був вражений метаморфозою Петра і його нестерпним блиском.

Петро склав крила, але блискуче сяйво не щезло. Воно так сліпило, що Марк був змушений закриватися рукою.

Нарешті очі звикли до сяйва, і він зміг розглянути новий образ Петра Гнатовича. Той був грізний і гордий, у пишних блакитних і золотих шатах, які м'яко і хвилясто спадали до ніг і закривали тіло. Обличчя його було грізним, що й личило ситуації.

- Ну, ось ми й побачились, Себастьяне. Ні, це не сон, це дійсність, і перед тобою, я – Петро Хранитель. Ти чекав мене?