Сцена 6. Вася Кабанович

Гріється Баба Ліда під сонечком і журиться. Щось не гомонить про неї світ. Намазолила пару роликів – жоден не приніс плоди. А люди дивляться косо. Думають: дурне чверить на старості літ.

Ще й метушня зі скандалами вляглася. Сільську голову таки не зняли: чи то не мав пачки-другої, чи то вчасно сховав. І жінка його – точить зуб на неї. Мов причмелена, верещить, що подасть за образу честі. 

Ох, біда одна не ходить! З іншого боку… не топитися ж у річці! Вона пережила гіперінфляцію, приватизацію, Кучму – винесе й ці “квіточки”. Тож годі про сумне! Ліпше поковзає в тік-таці. А там щось у голову стрельне. 

 Взяла телефон, відкрила додаток і заливається сміхом – чортове насіння вивчило її примхи! Та ні з того ні з сього вискочив ролик із поросям. Йой, яке прикольне! А вона має більшого. Який тут пожиток?... Краще б не позорилися – одні ребра світяться.

Еврика! Чому зразу не допетрала? І почалапала до хліва. Повисла на загородці й милується Ваською. Отут є чим хвалитися! Бока – з палець сала, вуха – хоч зараз ними лети в рай, а по вазі – ну точно рекордсмен Гіннеса.

 Мали заколоти на Великдень, однак руки не дійшли: син із зятем церкву ставили. Святе діло! Видно, доля таки готувала її хряка на вершини тік-таку. Як там кажуть – розкішний максимум? Усім господинькам на радість!

Тільки – що б зняти? Не брудну ж загородку! Скоро в тому гної красень і попливе… О! Є контакт! Відразу на місці подзвонила сину. Узяв трубку – по голосу не злий. Ага, тиждень відпочиває.

– Чи гній викинеш? А то Васька тоне в гівні, як Ді Капріо на “Титаніку”! 

– Та мо’, узагалі заколоти? Тільки корм переводить.

Бабі Ліді душа в п’яти пішла від самої ідеї. Яке? Вони ще не прославилися! М’яко стелячи, затягла у свій бік. Небавом чоловік звів плечами і згодився обійтися гноєм. Коли? – Післязавтра!

Шукачка пригод готувала сани літом: ще сьогодні зліпила селфі-палку з дубчика та скотку, вилизала до блиску відра й купила щітку, а наступного дня накамстролила пиріжків. Руки все чешуться – і хочеться і колеться зняти щоканя! Та треба діждати.

На вихідних приїхав голубочок із дітьми. Малеча булок за пазуху – і бігом на річку. Добре, хоч сказали. Ну, хай! Це ліпше, ніж вилежувати боки за телефоном. Її ж помагайло видудлив кави, висмоктав папироску, та й за роботу. Узяв вила, випхав на двір квартиранта, а сам гасає туди-сюди з тачкою. Вона – і собі за оборудку.

Щоб гади не вздріли, Єва заманила Адамчика в сад: тут і зелений рай, і за досяжністю світу. Причандалля валялося напоготові на муравці, а під сонечком – купка яблук: щоб стояв смирно. В один миг уткнула селфі-дубчик, повертіла телефоном і… камера! мотор!

– Добридень! Сьогодні ми скупаємо Ваську – це мій ручний свинтусик. Раз на пару тижнів його треба драїти, бо він трохи замазура. Я вже набрала теплої водички. Тому хапаємо щітку, намочуємо і…

З амінь на вустах блогерша легенько провела по щетині. Піддослідний – нічого: смачно хрумкає яблука. Потім сміливіше погладила по боку. Тому – хоч би що. Затійниця набралася духу – і як чесанула! То звірюка аж підскочила на місці.

Пестунчик перевернув відра, гепнув власницю в живіт, а сам чкурнув, куди очі бачать. На галас прилетів син – його стрів театр у мініатюрі: потовчені яблука, матінка горілиць, калюжа по коліна. Зсунув брови – бач, догадливий, – і шпиганув:

– Що вже витворила?

Страдниця з поміччю звелася на ноги (“Ох, не потрощи останні кості!”). Під прикрим оком зіщулилася, однак призналася до гріха. Рятівник побуряковів, вичитав, як вередливу дитину, потому гнів вщух та пошнурували шукати втікача.

Обстежили подвір’я вздовж і впоперек – мов вітром здуло. Чоловік запідозрив щось та потьопав назад до саду. Там надибав на землі ратички, прослідкував… Так! Як припускав. Виламало, знавісніле, паркан! А в кущах і не помітили.

Поки детектив крутився орбітою Васьки, Баба Ліда вискочила посеред вулиці, заламала рука – і заголосила, мов недорізана: 

– Л-Ю-Ю-ЮДИ ДО-О-О-ОБРІ! Утік мені кабан! Поможіть, Богом молю!!!

На її лемент збіглося з пів села. Усі цікавляться один в одного, що сталося, чого дере горла. Ніхто гадки не має! Жінки вгамували небораку, прохають розказати. Та проковтнула сльози, краєм ока шмигонула (“Ага, багато!”) та поділилася горем. 

Нема ради – треба ловити, бо ще внадиться в чужий город. Тут і розсипалися по всій околиці. Найперше перевірили свої маєтності. Ні, не знаходять! Непосіди пішли до сусідніх пустирів, полів, лісу – розтяглися ген до річки.

Уже заходить під вечір – про гуляку ні слуху ні духу! Сирота-хазяйка сидить на лавочці та похнюпила голову. Збила всі ноги, та ніяк не відшукала своє золотце. Стільки в того невдячника вклала грошей і сил. Ну й любові звісно. А він… а він!

За горем вивітрився і спомин про сина та онуків. Тож, учувши їхні крики здалека, немов прокинулася зі сну – й запекла раків. Ач, якого коника викинула! Мала би крутитися біля них: не знати коли ще здибляться. Натомість наламала дров усім!

Ось-ось замаячіла ватага в кінці вулиці. Здається, син, троє хлопаків і… ще хтось? Кого це вони женуть? Невже…? Васька! Попри крепатуру в ногах, дременула назустріч. Але… збавила хід, коли відкрилася вся картина. Кабанчик шкутильгає!

Надплинула банда. Малеча радо щебече – ділиться, яка їм диво лучилося. Годину-дві жабки кисли у воді: хлюпалися, плавали, бешкетували. Із часом зголодніли та вилізли на берег, щоб заточити по запашній булці. 

Уявіть їхнє зачудування, коли надибали над одягом Васю! Він рився, щось винюхував… Ах, ненажера змолов смаколик і приступав до другого! Крадюжці нам’яли боки, але бідак поточився й сяк-так побрів. Від його мук обм’якло серце в паруб’ят.

Хутенько завернули тварину, попестили по обдертій спині, заспокоїли. А там учотирьох упали на моріжок, розділили на всіх випічку й перекусили рядочком, любуючись небом. І не було між ними різниць – ніби одного засолу огірочки.