Сцена 4. Телезірка

На жаль, до поліції чи суду Баба Ліда не дійшла. Історія закінчилась обшуками… і мільйонами долярів. Про це весь район загомонів. Звідки вони в бідному ОТГ? А видно, мали звідки красти!

Над тим і лавочка ламала голову. Ні дня не минає, щоб не перемити кісточки злодіям. Сусідці же дифірамбів не жаліють. Було за що! Не побоялася – і тепер перед нею ціла округа скидає шапки! От пліткують люди, ніби телебачення гоститиме.

Дізнатися правду – ждуть Тітку Віру. Та для колег – мов архангел Гавриїл: приносить вісті з іншого світу. Знаменитість і так не любила посиденьки, а з телефоном геть запаніла: оминає людей. Розуміють, що не навмисне. Але образа бере за душу. 

О, замайоріла знайома постать! Нарешті дочекалися! У чому-то вона?.. Ич, яке яскраве! Це-це хустка? Ах, гарна! Де вона таке видибала? На базарі зроду не бачила. І циганчуки не продають? Та де там!.. Ви тільки гляньте! А носа дере, а носа дере! 

Шушукаються сіряки, одначе королівні місце уступили. Пинда сіла не вітаючись – ще й задом ледь не задавила когось. Окинула присутніх ліниво, презирливо… Вони ж витріщирилися, розвісили вуха – не терпиться. Кортить пліток, мов манни небесної.

Гінець мовчить – витримує паузу. Утім, помилувала й за хвилину випалила:

– Зйомка буде!

Очі в старців стали колесом. І нумо розпитувати. Хтось не чекав – побіг до близьких. Новина ширилась селом як пожежа: до вечора не було хати, щоб не знала.

А Баба Ліда? Хвилюється, мов наречена перед весіллям. Одяг – із Тіткою Вірою замовили, учора й змоталися на районну пошту. Подруга, як завжди, вибрала собі колгоспне, вона ж... 

Не обманула тітка з хвейсбуку! Переплюне в цій сукні найперших молодиць! Не кричуще, та гарне, модне. Ховає все зайве. До того ж зручне, ніби в ній народилася.

Лишилося одне – продумати прийом. Ех задачка! По-місцевому не стріне, із хріновухою та чим холодильник багатий. Скажуть – пітека́нтроп. Ні, вона не така, хоч у селі й відкопали первісну стоянку. 

Може, суші? Та яке! Тут окуня свіжого не знайдеш, а про червону рибу й не чули! Щось треба інше… Билася-билася з вітряками, та схопила Санчо Панса за бороду. Вигадала таке, чого світ не видів. Не заплямує власну честь!

Не стямилася, як постукав день Х. Світом зібралася, сидить мов на голках біля вікна, щомить – стріляє оком на ворота. І не знає, куди себе діти. Телевізор – набридає, телефон – стомлює, робота – валиться з рук. 

Недовго нудилася: під обід наспів мінівен. Баба Ліда – мерщій до гостей. А вулиця вже витрішки продає: то тут, то там стирчить чиясь голова з-за паркану. Хоробріші пройдуть повз “ненароком” і шиї ледь не скручують від цікавості. 

Від гордості жінка розцвіла мов ружа: випрямила по-солдатськи спину, усміхнулася на всі 32-а, поправила коралі, козирнула вишиваною сукнею… Правдива юнка, якби не сивина та зморшки. 

Гості ахнули від несподіванки, коли така україночка відкрила браму. Заїхали, вискочили з машини, привіталися. На запас перепитали, чи туди потрапили. Ні-ні, усе правильно. Тоді ще більше зачудувалися. 

Поки хлопака витягував апаратуру, розщебеталися дві голубки… Ох, ця дівчинка молода, люб’язна, вродлива – аж оку мило! Мабуть, щойно університет закінчила, коли не на заочному доучується. І не страшно на такі відстані їздити? Чи не втомлю…!?

Ґаздиня руками сплеснула. Геть на старість здитиніла! Кинулася запрошувати в дім. Тягне – майже примусом. Хоча б чаю випили! Або маккохве. У них – цивілізація: і таке є. Журналісточка крутиться мов в’юн на сковорідці: ні-ні, у маці поїли. 

Наскочила коса на камінь! Гарпія як вчепиться в слово, так кляне на всі застави фастфуд. Зі страху погодилися – й не знають на що… 

Примістились у вітальні. Навколо – затишно, ну, як зазвичай на селі. Стіл накрито мережаною скатертинкою. Поглядом блукають, вивчають зусібіч. Панянка пропонує чай – буцім сама насушила з місцевих трав. Студенти кивнули: екзотика як не як. 

Притарабанила з кухні вимитий чайний сервіз – правдива порцеляна. Доти все берегла, навіть рідним шкодувала. А так – привід. Як вода закипіла, винесла решту: заварник, цукорницю, слоїк меду… і чізкейк. Пахне-пахне – хіба з домашнього сиру?

Гості – не тямляться від захвату. Очікували від літньої людини всякого: булочки з варенням, печива на жиру, желе з компоту… Та не вишуканого десерту. В області – перерахуєш на пальцях, де його готують смачно й правильно. 

Золоторучка подала, припросила: хай хтось верткіший поріже та розкладе. За ніж береться красуня. Крає – і зойкає: “торт” тришаровий! Кожен пласт – яскравий, пишний, апетитний. Слинки мимоволі течуть із рота. Подібної дивини ніде ще не бачили.

Швиденько наповнили тарілки, побажали смачного, скуштували… Рецептори танцюють від насолоди! Страва тане на язиці, мов лід на пательні. Жодна начинка не затьмарує іншу, а разом – правдива симфонія. Делікатес! – хіба самі ангели готували, точно не домогосподарка 

Пів смаколика вмить випарувалася. Насилу втрималися, щоб не впорати решту. Та хочеться! Та совість не дозволяє! Дівча худне, подумки картає за другий шматок – і з-під лоба лупає на третій. Ні, не влізе – живіт лусне.

Щоб не спокуситися, розбазікалися за лишками чаю. Баляси точили про все на світі – і водночас про нічого. Оператору швидко це набридло, та й узявся за камеру. Дві говорухи зрозуміли натяк – прибрали стіл, приводять себе до ладу.