Сцена 3. Вічний революціонер

Відтоді до Баби Ліди бігає як не один, то другий: те розпитати, се розвідати, в іншім – пораятись. Що за сила – інтернет! Усе відкопаєш! Навіть мертвих. 
Із тим минула перша залежність: пильнує двору та дому. Якщо не власними руками, то клієнтів. Невдовзі сад, город знову стали лялечками – не надивитися й не описати! Звісно, не без туторіалів. Але тому вона передова та самодостатня жінка!
Недумано, негадано її репутацію похитнула Тітка Віра. Вечором прибігає і питає:
– Ти знаєш, що таке… як воно… –  хвейсбук?
Подруга зводить плечами, розігнувшись над квітником.
– Нє-а. Тіко в рекламах бачила, – відповідає. 
Баламутка завеличалася: груди – вперед, очі – прищурила, лукаво посміхнулася. І таким солодкаво-дражливим голосом кинула, ніби нехотячи:
– А моя доця каже: там усі і вся сидить, – та й пішла без “бувай” чи прокльону. Лиш вильнула своїм бампером, мов шньорка біля траси. 
Провела її поглядом до повороту, сплюнула спересердя й буркнула про себе Баба Ліда: “Хоч би посоримилася на старості літ. Нормальна наче людина, та як кирпу загне…”, – і прицмокнула, не кінчаючи думки. 
Нічого гріха таїти – таки на вус намотала. За якісь півгодинки дополола квітки,  догледіла худібку, заварила чайку – та й загуглила в пошуковику. Завантажила… Ох, скільки мороки з реєстрацією! Заповни, прикріпи, напиши. А вона стара – із неї мов із цапа молока! Коли вона востаннє щось писала, крім заяв і паперів в інстанції?
Насилу переповзла дев’ять кіл пекла – їй-богу, на Золотоуста і то простіше всіх згадати та подати. Тепер час друзів добавляти… Першим ділом постукалася до дітей, онуків, родичів, знайомих. Сиділа, виглядала – години-дві точно. За той час дехто прийняв запити.
І так цікаво! Виявляється, пів їхнього села там сидить. Усіх пропустила через рентген – нікого кривим словом не оминула. Навіть сина. Ой як накрутить вуха невістці, ой як дістанеться сердезі! Не фото – одна срамота. Скрізь живіт стирчить! А власне, чого чекати? Відразу й написала в коментарях! Хай знають!
За хвилинку – бац! Повідомлення: “Ну мам, що ти пишеш?”. Проте світлину видалив. Баба Ліда хихотнула й відписала: “Я мама, я лучче знаю!”. І продовжила далі наклацувати друзів.
Та раптам – вибило: “Ви перевищили ліміт…”. Мама рідна, та ми ж не за кермом! Вилаяла програмістів на всі заставки й перейшла в стрічку. Гляне, чим люди живуть.
Цирк та й годі! Пузяра сина – це квіточки. Бабки витворяють таке… на голову не налізе. Не вітають один одного на день народження. Не жаліють удів із десятьма дітьми. Жах!
А наші чинуши… Брешуть і не червоніють. Не стерпіла – під постом нагадала очільнику ОТГ про пенсії. За хвилину – посипалися вподобайки та схвалення. Це її окрилило – полетіла і до сільського голови, і до директора ЦНАП, і до головного лікаря. Усіх кровосісь згадала – хай знають, із кого гроші смокчуть. 
Так побавилася й лягла спати. Наступного дня – понад сто запитів на дружбу. Від десятка до тисячі реакцій, купа коментарів. І головне – еліта мов у рот води набрала. Та дехто видалив її коментарі. Правда в очі колить? А брати – в руки не пече?
Рішила поскаржитися на своєму профілю. І день розривалася на різні боки: то город, то хвейсбук, то худоба, то хвейсбук. Змучена, тільки увечері сіла передихнути. 
Зате – довольна: за день – десяток постів, перепостів – не перелічиш. Спершу писала в себе, а коли люди стали поширювати – спробувала і в групах. Адміністратори блокували, та залетіло в народ. Область говорить!
Комусь і дошколула: пробували напоумити в особистих. Не відстав – і син. По обіді дзвонило зашугане, щось дзьвякало. Ненька йому: “Старі сорому не знають!”. І вибила. Так, вона не піддасться. Буде поганою, та заткає всіх за пояс!
Через пару днів, мов ошпарена, жене до неї Тітка Віра. Задихана, вривається в сад і питається:
– Що ти наробила в хвейсбуці? Приїхала перевірка. Головиха на все село кричить. Обзиває тебе вічним революціонером!
Баба Ліда закам’яніла. Думала словом діткнути – і ось, маєш: органи зацікавилися.  Бодай би її по поліціях не таскали. А з іншого боку… Що коштує прийти та розповісти? Виплюне в лоб усю правду – не боїться тієї шушвалі ані капельки. 
Тому заспокоїлася й відповіла:
– Писала, що думаю. Хай знають, як із народу знущатися!
У подруги аж очі заіскрилися від захвату. 
– Ну й ти… ти… – на мить затнулася, підбираючи слово. – Вредна! 
І обоє засміялися від її ляпуна.