Сцена 2. Релакс-терапія

Сцена 2. Релакс-терапія

СТАРЕ, ТА ЩЕ Й ДУРНЕ

Т р а г і к о м е д і я

Дія І

Село і люди

Сцена 2. Релакс-терапія

Після святкування Баба Ліда довго не була в подруг. Не показувалася на вулиці чи в магазині. Селом літає чутка, що вона того – ноги відкинула. Але сусіди головою махають: дурниці, ранок і вечір коло худоби порається.

Гадає старече віче – що скоїлося? Може, захворіла? Чи, не дай Боже, домашній арешт? Здавалося би – куди він пенсії. Але син такий!... Не злякається сивини!

Рішили лавочкою відправити Тітку Віру в розвідку. Якраз ровесниці, в одному класі навчалися, а бігати один до одного – хуткі. Та – не відхрещувалася. Сама на місці не всидить від цікавості. Піти – не пішла раніше: не у звичці напрошуватися.

Не барячись, увечері й потупцяла. Взяла із собою олівець, зошит у клітинку – щоб перемалювати узор із вишивки. Навіть придумала з якої. Давно один цікавив, а тепер – і привід, і нагода.

Наблизилася до калітки. Постукала раз – не відповідає. Удруге – знову тиша. Що за чудеса? Зрозуміло, якби зима – тоді нема резону на вулиці стояти. А так, літо – Баба Ліда як не на городі, то в садочку. На підстраховку гукнула. Без відповіді. Чи вдома?..

Відчинила браму, ступила на подвір’я – пусто і скрізь трава по коліна. Диву не надивується. Невже в будинок для літніх…? Серце завмирає від страху – уже й спішить до хати. Стукає у двері. За ними щось забурчало, зарухалося – і…

Ліпше би пансіонат! Навпроти усміхалася потвора. На голові волосся – ніби торнадо закрутило. На обличчі маска – чи то глина, чи то… товчені груші? Ними пахне. А на очах – Господи, це кабачки? Якраз з одного ока зняла й пускала бісики. Та замість привітатися – потягла всередину.

Тітка Віра не знає, коли й опинилася у вітальні. Упала на диван, озирнулася – зробила великі очі. У будинку – гадюшник, на столі – лабораторія божевільного. Ложечки, лієчки, тертушка, гребінець, вино, йод, спирт, трави… Геть як у наркоманів!

Ошелешена, сидить і мовчить –  язик проковтнула. Тяму вернула господиня:

– Ото я видивилася в інтернетах. Кажуть, 10 років знімає ця масочка… – і як защебече про те, як у світі молодяться. Співрозмовниця слухає й гадає: “Куди це попала? Здається, дурка в іншому районі”.

– А взагалі, у мене релакс-терапія, – добила товаришку. – Сиджу, слухаю звуки моря – розслабляюся… Стільки стресу, ти не представляєш!

– Що за стрес? Десь я чула… Хвороба няка? – не второпає селянка.

Баба Ліда сплеснула руками від її неуцтва.

– От у тебе картопля торік не вродила. Пам’ятаєш, як нервувалася? Це і є стрес.

Гостя замялась, зіжмакала нервово зошит – так спом’янулася, по що прийшла:

– А я тут хотіла узор перемалювати…

Та хазяйка замахала.

– Які ще узори? Ти з дуба впала? – і зачала плести, як китайці штампують блага цивілізації. То навіщо пальці об голку мозолити?

“Ліпше з дуба, ніж із місяця”, – ледь здержала язик за зубами слухачка, та й не опускає повз жодного словом. Хоч лапша, та гарно на вуха вішає.

Зрештою балакуха закінчила ахінею. Подруга вставила п’ять копійок:

– Де це довідалася?

– В інтернетах! – і похизувалася новим телефоном. Тітка Віра аж охнула й перехрестилася.

Сучасні технології в селі має тільки молодь. Їм же як діти віддадуть стару плазму – велика радість. Більшого й не осилять. Щоправда, мало хто пробував.

Тож не втрималася – випитує. Баба Ліда радо розповіла про день народження, а слідом – про пристрій. Показує і те і се – співрозмовниця дивиться, мов баран на нові ворота. Не повірила б ніколи, що є настільки цікава штука!

Зрештою включили якеся шоу. “Молодиця” змила масочку – лице ніби посвіжішало на пару літ! Приятелька теж хоче. Зробили змовниці нову, наклали обом та переглядають слідства. Часом доноситься: “Що у світі твориться…”.

За тим минув вечір – про узор і забулося. Схопилися тоді, коли стемніло. Привели себе в лад, розцілувалися, попрощалися. Намітили на вихідних зійтися знову. Біжить Тітка Віра додому й бурмоче: “До чого люди дійшли! Город! А ми? Село селом!”.

Наступного дня приходить на лавочку. Пиндриться: чується на 10 років молодшою. Усім не терпиться – допитуються: “Що? Як? Гаразд там?”. Вивідниця не спішила – зручно сіла, зі смаком оглянула присутніх і не менш смачно сплюнула.

– Окультурилася! Нам до неї як до неба рачки! – й похвалилася, як розквітла Баба Ліда зі смартфоном. Не те, що вони.