Зникнення

Щойно приїхавши додому, Алісія заходилася збирати речі. Здавалося, у її голові є чіткий список того, що потрібно брати. Такі дії не робляться хаотично — це чіткий план, що визріває роками. Хоча в таких здібних людей це може зайняти й урази менше часу. А Алісія якраз мала талант до планування. В її голові схеми складалися якнайвдаліше. Всі дрібнички прораховувалися з ювелірною точністю.

​За вікном почало сіріти, і маленький, ледь помітний дощик почав вкотре нагадувати той вечір трирічної давності. Ще кілька нюансів — і можна вирушати звідси. Перед цим потрібно зробити лише одне — маленьку дрібничку, яку Алісія мала зробити вже давно.

​Взявши рідину для розпалювання та сірники, вона вийшла на задній двір. Мряка вже перейшла в хороший дощ, але це аж ніяк не заважало дівчині. Навпаки, вона вважала це досить символічним збігом. Саме цей дощ має змити те, що останні три роки постійно мучило її.

​Розкривши чорний запилений пакет, Алісія вкинула в бак для сміття дощовик. Яскраво-жовта ґума спалахнула, як шматок паперу.

​Так, це був він.

​Нічне повітря було вогким, але вогонь у старому залізному баку створював ілюзію тепла. Жаринки з тріскотом розліталися довкола і майже миттєво гасли від крапель дощу. Аліс стояла надто близько до полум’я — так, що шкіру обличчя почало неприємно стягувати, але вона не відступала. Відчуття палаючих щік тільки додавало драматизму та настрою цьому процесу. Жовтий дощовик, згорнутий у тугий вузол, поволі переплавлявся на чорну безформну масу, що випускала в небо цівку чорного диму.

​Вона витягла з кишені два бейджики. Дешевий пластик, металеві затискачі — такі дрібні речі, а в них було затиснуто найгірший рік її життя.

Алісія провела великим пальцем по одному з них. «Елен Рід». Це ім’я вона чула щоранку на обході. Під цим ім’ям вона ковтала пігулки, від яких язик ставав ватним. Батько власноруч вигадав його, викресливши «Алісію» з усіх медичних карток, щоб жодна тінь не впала на сімейне дерево. Він завжди казав, що це для її ж безпеки, але вона знала правду: він просто хотів, щоб Алісія зникла, а замість неї з’явилася зручна, тиха і — головне — анонімна пацієнтка.

​Було трохи незвично та ніяково відгукуватися на іншу особу, але дівчина швидко прийняла «правила гри». Адже чим менше ти опираєшся, тим швидше до тебе втрачається пильність. Прикидатися хорошою та слухняною означало збільшити шанси на швидке «звільнення» від терапії, яку Алісія ненавиділа. Вона вважала даром, а не хворобою відсутність емпатії. Її лицемірство інколи було настільки вдалим, що навіть батьки не могли уявити весь масштаб фальшивості рідної доньки.

Поруч у долоні лежав бейдж «Трейсі Гейтс». На ньому зберігся слід від пальця — можливо, останній дотик дівчини, яка стала для неї і тінню, і дзеркалом.

—    ​Більше ніяких згадок, — прошепотіла Алісія, і її голос розчинився в тріскоті вогню.

​Вона кинула пластик прямо в серце полум’я. Іменні бейджі не хотіли здаватися одразу: вони спочатку вигнулися, наче в агонії, а потім літери почали плавитися. Чорнило стікало вниз брудною сльозою, поки не зникло зовсім. Разом із ним зникала й остання можливість для поліції пов’язати втікачку з психіатричної лікарні з непомітною дівчиною, яка завтра вранці спокійно питиме каву десь на іншому краю світу.

​Вона була вільною. Не просто від стін клініки, а від самого факту існування тієї іншої дівчини. Тепер вона була єдиним автором своєї історії.

Алісія підняла з землі довгу гілку і поштрикала вугілля в глибині бака, переконуючись, що навіть найдрібніший шматочок затискача запікся в попелі.

Важкі великі краплі, що ще хвилину тому дражнили шкіру, злилися у гарний дощ. Але Алісії було байдуже. Вона стояла посеред подвір’я, та споглядала як розчиняється у вогні те, що останні кілька рокі було її найстрашнішим секретом.

Повітря навколо все більше отруювалося солодкуватим, задушливим смородом горілого пластику. Вогонь потроху згасав, більше переходячи в тління залишків. Запах гарі сприймався дівчиною як запах свободи. Зникненню останніх доказів її подвійного життя передував початок нового шляху. Яскраво-жовтий колір, який так довго мучив її в нічних жахах, нарешті було стерто з життя.

​Алісія дивилася на це полум’я, і в її погляді не було ні краплі жалю чи страху. Тільки крижаний спокій людини, яка нарешті прибирає за собою.

— Ось бачиш, це не так і складно, – прошепотіла вона, звертаючись до того, хто існував лише в її пам’яті. Стовп чорного диму піднімався вгору, розчиняючись у сірому небі. — Якби ти не ліз не в свої справи, то все було б зовсім інакше...

Алісію охопило легке розчарування — те саме холодне, сухе почуття, яке зазвичай передує великому прибиранню. Для Алекса ж воно стало фатальним.

Ще тоді, під час їхньої останньої телефонної розмови, вона відчула, як у його голосі з’явилася та сама небезпечна вібрація. Він щось знав. Його нервовий тон, ці нескінченні паузи між словами... Алекс ніколи не вмів брехати так витончено, як вона. Можливо, їхня дружба мала вичерпати себе набагато раніше — і тоді він залишився б живим, знімаючи свої безнадійні короткометражки десь на околиці міста. Можна було поставити крапку ще до закінчення школи, щоб не тягти в доросле життя наївні мрії шкільного друга. Але ж ні — йому дуже хотілося «все обговорити».

​Дівчину завжди до нудоти дратувала ця його риса — намагатися врятувати те, що давно згнило. Він був слабкодухим у своїй доброті, нав’язливим у бажанні повернутися до тих наївних стосунків, які вони мали до її лікування. Для Алісії ж було простіше спалити мости, ніж латати на них дірки. Вони давно виросли в різні боки: він залишився мрійником без копійки в кишені, а вона зрозуміла головне правило цього світу. Потрібні люди. Потрібний час. Потрібна жертва.