Dr. Емілія Майлз

Наступного ранку природа змінила гнів на милість: над містом нарешті розійшлися хмари, і осіннє сонце залило вулиці яскравим, холодним світлом. Тепло було радше номінальним, бо повітря залишалося прозорим і кусючим. Не зважаючи на це, відсутність дощу вже стала маленьким святом для учнів та викладачів. Школа гула жвавіше, ніж зазвичай, наповнена шелестом сухого листя на підлозі коридорів та передчуттям ясного дня.

​Проте гарний настрій Алісії випарувався, щойно вона розблокувала телефон.

​«Аліс, вибач, я сьогодні не вийду. Підхопила знов застуду, розбита вщент. Підміниш мене на парі уроків? Буду винна каву. Обіймаю», — висвітилося коротке повідомлення від Маріси.

​Алісія кілька хвилин дивилася на екран, відчуваючи дивну надуманість і театральність від цього повідомлення. Було це збігом, чи вчорашній випадок у машині справді став причиною цієї раптової «хвороби»? Хворіти для Маріси взагалі не було рідкістю. Та й учорашній нежить під час тієї неприємної ситуації мав би тільки підтвердити її стан. Але все одно це здавалося надто підозрілим. Можливо, Марісі просто потрібен був час, щоб вигадати краще пояснення тому шраму, або ж вона не мала сил витримати погляд подруги після свого дивного зриву.

​Дівчина відчувала нестримне бажання зателефонувати й почути її голос — перевірити, чи він справді захрип від застуди, чи подруга все ж таки збрехала. Але в останню мить передумала. Занадто прямі запитання могли лише налякати Марісу ще більше. До того ж, а що як застуда справжня, і Алісія просто виставить себе неемпатичною ідіоткою?

«Звісно, не хвилюйся. Відпочивай і одужуй, на мене можна розраховувати», — відповіла вона похапцем, намагаючись надати словам якомога буденнішого вигляду. Насипала купу смайликів підтримки і одразу ж заблокувала екран, аби не піддатися спокусі переписати повідомлення.

Темне скло телефону згасло, але всередині Алісії вже розгорялася пожежа цікавості, яку неможливо було загасити жодною прохолодою осіннього ранку.

​Різкий дзвінок на урок остаточно перервав цей важкий монолог і нарешті змусив день початися.

Тиждень добігав кінця, і важке небо п’ятниці нарешті прорвалося грозовим дощем. Вода лила так нещадно, наче намагалася змити з міста весь пил і втому виснажливих буднів. Частина учнів похворіла, частина не прийшла через негоду, тож останні уроки довелося скасувати. Коли Маріса запропонувала відсвяткувати початок канікул у пабі за рогом, Алісія погодилася майже не вагаючись. Доти обидві вже відклали ситуацію з браслетом у далекий куток короткочасної пам’яті, повністю поглинуті шкільною метушнею.

Всередині закладу було гамірно й тепло. Пахло солодом, хмелем та мокрими парасолями. Дівчата замовили по келиху терпкого червоного вина, і під звуки старої джазової платівки світ навколо почав здаватися трохи м’якшим. Поки тривала розмова, непомітно пішла ще майже пляшка. Нарешті можна було видихнути й почуватися не суворими вчительками, а просто вільними дорослими жінками.

​Вони сміялися, обговорювали безглузді витівки учнів та плани на канікули. Маріса була на справжньому піднесенні — її жарти розліталися, наче іскри, і на якусь мить Алісія справді повірила, що життя нарешті повернулося у спокійне русло.

— Не хвилюйся про таксі, Джош заїде за нами, — весело кинула Маріса, допиваючи своє вино. — Моя стара «конячка» все ще в ремонті, тож він сьогодні наш персональний водій.

Коли під паб безшумно під’їхав важкий позашляховик, Алісія вже відчувала хмільну легкість у голові. Щоправда, трохи важкі ноги, здається, відмовлялися покидати заклад. Алкоголь притупив її пильність і приємно розслабив м’язи. Вони вибігли під дощ, сміючись та прикриваючи голови сумочками, і швидко пірнули в теплий, сухий затишок салону.

​Алісія плюхнулася на заднє сидіння, збираючись максимально зручно вмоститися і, можливо, навіть трохи подрімати дорогою додому. Щоб зняти втому й освіжитися, вона привідкрила вікно й скинула підбори з набряклих стоп.

​Проте щойно дівчина розвернулася вбік, потягнувшись за паском безпеки, її погляд випадково зачепився за куток за кріслом водія. Там, у напівтемряві салону, лежав відкритий пакунок.

З паперового пакета, ледь виглядав край прорезиненої тканини. Це був дощовик. Його колір — ядучо-жовтий, кислотний, такий самий відтінок. Він моментально розблокував всі спогади трирічної давнини, а тепер ще і різав очі в напівтемряві машини.

Хмільна легкість у голові змінилася глухим, пульсуючим дзвоном у скронях. Здавалося, ніби щойно її оглушило хвилею від здетонованої бомби. За частку секунди лице охопили «мурашки», і щоки загорілися полум’ям. Гаряча кров миттєво ринула до мочок вух, покинувши руки і ноги. Скроні стиснуло залізним обручем, а до долонь і кінчиків пальців приплив крижаний холод, залишивши липке відчуття заціпеніння.

​Серце в грудях зробило болючий, важкий поштовх і ніби геть затихло, збившись із ритму. Світло вуличних ліхтарів, що миготіло за вікном, раз у раз вихоплювало маслянистий блиск водовідштовхувального матеріалу. Ніби спалахом, у зіниці стріляли кадри з минулого. Алісія відчула, як до горла підступає нудота — не від вина, а від минулого жаху, який скував усе тіло. Вона навіть не змогла до кінця розпрямити пальці, які так і застрягли на холодній лямці паска безпеки.

​«Таких випадковостей не буває...» — пролунало в голові крижаним відлунням.

— Аліс, ти чого там застрягла? Закривай двері, холодно ж! — обернулася до неї Маріса.