Жовтий плащ

Повітря було вогким, наповненим ароматом мокрої землі та чистоти, воно приємно холодило обличчя, наче змиваючи з нього липкий шар втоми змішаної зі страхом. Високо вгорі зорі сяяли не гірше за старі міські ліхтарі, пробиваючись крізь залишки хмар, а срібний диск місяця вже встиг подолати половину своєї нічної висоти, заливаючи вулиці Брістона спокійним, холодним світлом. Усе навколо дихало миром, і Алісія на мить заплющила очі, намагаючись повірити, що той чоловік із білою ганчіркою та багряна калюжа — лише плід її збудженої уяви. Ніби нічне жахіття, яке забувається з настанням ранку.

Погляд дівчини миттєво, як за магнітом, метнувся вниз — туди, де біля підніжжя величезних мармурових сходів стояв Алекс. Його присутність там була ніби частинкою пазла, якої так не вистачало Алісії. Саме він зараз був її єдино правильним варіантом розвантаження нервової системи, її центром тяжіння та спокою. Широкі сірі плити, якими були викладені сходи, після дощу перетворилися на гігантське дзеркало. У них, наче в глибокій воді, відбивалося вечірнє небо та поодинокі важкі хмари, що неслися вгорі.

​Алісія не збігала по цих сходах — вона злітала, не відчуваючи під собою ні мармуру, ні втоми, ні власного тіла. Вона просто впала, врізалася в обійми хлопця, наче це був єдиний спосіб зупинити світ, що обертався навколо неї надто швидко. І щойно його теплі руки зімкнулися за її спиною, дівчину накрило невидимою хвилею абсолютного умиротворення.

​Ось вона — її тиха гавань, єдине по-справжньому безпечне місце в усьому цьому божевільному світі. Ці обійми були кращими за будь-яку терапію і діяли надійніше за найсильніші седативні засоби. Притулившись маківкою до його грудей, Алісія глибоко, на повні груди вдихнула такий знайомий, рідний запах. Складна суміш його парфумів та свіжості шампуню створювала особливий аромат, який неможливо було сплутати ні з чим іншим. Навіть якби їй довелося шукати його серед сотні людей із щільно зав’язаними очима, вона б не помилилася — серце впізнало б його за мить.

​Хоча Алісія лише хвилину тому покинула будівлю, вечірня прохолода вже встигла її обійняти, зробивши щоки та ніс крижаними. Доторк до гарячого, живого тіла Алекса немов огорнув її невидимим коконом, наповнюючи кожну клітину затишком і вірою в те, що все найстрашніше залишилося там, за важкими різьбленими дверима.

— Як добре, що ти тут, — прошепотіла Алісія, заплющуючи очі. Вона чекала, що зараз він просто притисне її міцніше і цей кошмар розчиниться у вечірній відпарі.

Алекс завмер. На мить дівчині здалося, що він просто розгублений від такої раптової ніжності, але його подальші дії відкинули цю думку. Надто різкою та нервовою була його поведінка.

— Ти її бачила? — він відсторонив її, і Алісія відчула, як тепло його обіймів миттєво розчинилося. Відстань між ними заполонила вогка нічна прохолода. Його долоні м’яко, але впевнено затиснули її плечі, ледь відчутно стрепенувши. Здавалося, Алекс намагався розбудити її від легкого марева. Він зазирнув дівчині в очі — так глибоко, ніби прагнув витягнути з її пам’яті якийсь конкретний кадр. Ледь помітне тремтіння в його голосі та тривога, що виразно миготіла в темно-карих очах, змусили серце Алісії знову пульсувати на межі повної зупинки.

«Кого я мала бачити?» — промайнуло в голові, але язик наче присох до піднебіння.

Хлопчина почав нервово перебирати свої кучері, його погляд хаотично метався по сторонах. Пальці поспіхом плуталися у в’юнкому волоссі, яке цього разу зовсім не слухалося свого власника. Від колишньої ретельної укладки, якою він зазвичай так пишався, не залишилося й сліду: пасма збилися в безладні вузли, відкриваючи його спітніле чоло. Цей хаос на голові виглядав майже болісно.

Алекс обережно, ледь не силоміць, повів дівчину вбік від головних сходів, ближче до тіней. Нахилившись до самого вуха, він перейшов на трохи рваний шепіт, продовжуючи крутити головою:

— Ти бачила її раніше? Тут, при вході, коли заходила? Може, вона йшла за тобою? Чи чекала всередині?

— Та хто?! Хто вона?! — не витримала Алісія.

​Її голос пролунав надто гучно в цій раптовій тиші. Здалося, всі довкола в цю мить глянули на них. В очах хлопця промайнуло легке розчарування через цей необачний крик. Замість відповіді Алекс мовчки взяв її за плече і повільно, наче боявся видихнути, повернув її обличчям назад до торгового центру.

​Вони обоє застигли. Ніби діти, яких застукали на шкоді. Там, біля самих дверей — тих самих масивних дверей, де хвилину тому Алісія обходила «охоронця» з білою ганчіркою — тепер стояв інший силует. Нерухомий, як статуя. Яскраво-жовтий плащ здавався кислотною плямою на тлі темного граніту та вимкнених вітрин. Ядучий відблиск вигравав у краплинах, що стікали на підлогу. На худорлявих плечах були легкі заломи гумової тканини, що нагадували шкіру рептилії, яка завмерла в засідці. Від лінії ключиць і майже до колін плащ був оздоблений маленькими пластиковими фіксаторами глибокого винного кольору. Кожен із них тримався на короткій стропі, що цупко впивалася в прогумовану основу. Рукава тяглися довгою дугою до мішкуватих нашивних кишень, а поверх кистей виднілися широкі заправлені паски. Поділ, прострочений товстими нитками в тон фіксаторів, досягав майже самої землі. Ця окантовка здавалася надто важкою, вона не дозволяла тканині розлітатися, притискаючи її до мокрої плитки. Важкі та глибокі рухи грудної клітини ледь помітно колихали краї дощовика між защіпками вздовж тіла. Неоновий балахон настільки виділявся посеред сірої маси перехожих, що не впізнати його було неможливо. Алісія одразу помітила зловісну фігуру, що мовчки споглядала за ними.