До приміщення вокзалу зайшла молода заплакана жінка. В неї були дві величезні валізи й маленька дамська сумочка перекинута через плече.
З виразом абсолютного розпачу на обличчі вона присіла на лавочку під стіною і прикрила лице долонями.
— Ох, і що мені тепер робити?
— Дівчино, я можу Вам допомогти? — заговорив до неї чоловік, що сидів поруч.
— Мені допоможе лише диво, — ледь тихо відповіла жінка, але все ж руки від обличчя відвела, поглянувши в той бік, звідки почула голос.
— Ви поспішаєте?
— Ой, ні, нікуди я не поспішаю. Я взагалі тепер отут і житиму.
— Чому?
— А мені нема куди іти.
— Як Вас звати?
— Таня.
— А я Сергій. От і познайомилися. Мій поїзд скасували, а наступний лише за три години. Тому я маю час, щоб вислухати. Якщо звісно Ви хочете поділитися своїми проблемами.
— Навряд це допоможе, але коли Ви не поспішаєте…
— Розповідайте.
— Я втекла з дому…
Моя мама одружилася вдруге. Мій вітчим — жахлива людина. Він не випускав мене з дому, відібрав паспорт. Хотів видати за свого сина. Але навіть не це найстрашніше. Він приходив до мене щоночі, дочекавшись, коли мама засне… Розумієте, з якою ціллю?
— Розумію…Але, чому Ви не розповіли мамі?
— Думаєте, я не намагалася? Але вона не вірить. Річ у тому, що з нею він янгол, зразковий чоловік і вітчим. Ледь не втілення мрії. Але варто їй відвернутися, як…
— Ну все, все, не плачте, — чоловік обережно обійняв дівчину одною рукою. — Таню, можна на «ти»?
— Так, думаю, можна.
— Говори далі.
— Знаєте… Тобто знаєш, чому він хотів видати мене саме за Толю, свого сина?
— Чому?
— А щоб мій чоловік не заважав йому розважатися зі мною.
— А цей Толя, він знав?
— Знав. Власне завдяки йому я змогла втекти. Він не такий, як його батько, але проти вітчима Толя безсилий. Він не може відкрито відмовити. Я не знаю, чим саме, але Олег — мій вітчим — його шантажує. Я так і не змогла випитати, чого він так боїться. Але погодитися на цю фікцію із нашим шлюбом він теж не міг. Тому ми вирішили влаштувати мою втечу.
Три місяці назад я познайомилася з хлопцем, він закохався в мене. От саме до нього я й мала втекти. Все було продумано до дрібниць. Ми вирахували час, коли Олега не буде вдома, поцупили в нього мій паспорт. Квиток купив мені Толя. Ще він дав мені трохи грошей, скільки зміг. Все складалося ідеально. Але я все зіпсувала.
Я запізнювалася, тому на нервах переплутала потяги… І тепер я тут.
— Таню, але невже ти не можеш зв’язатися зі своїм коханим?
— По-перше, він мені не коханий. Денис мене любить, але я його — ні. Знаю, не чесно, низько… Але він був моїм єдиним шансом вирватися з кошмару. Денис дуже хороший хлопець, добрий, чуйний… Тому, я подумала, що з часом зможу його полюбити.
— Можу зрозуміти. А по-друге?
— По-друге, я загубила папірець, де була записана його адреса. Тому зв’язатися з ним я не зможу.
— Таню, якщо він дійсно тебе любить, то знайде.
— Як?!
— Серце підкаже.
— Я не вірю у цю романтичну дурню. Життя мені показало, яке воно насправді. І в ньому немає місця цим красивим штукам, придуманих поетами.
— Я б з тобою не погодився. Але ж ти свою думку точно не зміниш через слова випадкового знайомого?
— Вибачте, нічого особистого.
— Та то пусте. Але я маю до тебе пропозицію.
— Яку?
— Поживи поки що у мене. А там вигадаємо, що тобі далі робити. Я маю трикімнатну квартиру, яка дісталася мені у спадок від мами. Вона померла чотири роки тому, тож, живемо ми вдвох — я і Леопольд — пухнастий рудий муркотун, який шкодить більше, ніж всі інші коти планети разом взяті, але він дуже ласкавий і… любить поїсти, тому варто тобі його разок погодувати, — і він твій до останньої шерстинки на його хвості, на віки.
— Ти жартуєш чи збожеволів?
— Я розумію, що пропозиція трохи непристойна, але я тобі обіцяю, що не ображу тебе.
— Я не можу так.
— В тебе буде окрема кімната. Я майже завжди до восьмої на роботі, тому ти навіть бачитимеш мене рідко.
— Я не хочу створювати таких незручностей.
— Таню, я сам запропонував. Ходімо, — і Сергій забрав її валізи.