Стара жінка-контролер (частина 2)

До приміщення вокзалу зайшла молода заплакана жінка. В неї були дві величезні валізи й маленька дамська сумочка перекинута через плече.

З виразом абсолютного розпачу на обличчі вона присіла на лавочку під стіною і прикрила лице долонями.

— Ох, і що мені тепер робити?

— Дівчино, я можу Вам допомогти? — заговорив до неї чоловік, що сидів поруч.

— Мені допоможе лише диво, — ледь тихо відповіла жінка, але все ж руки від обличчя відвела, поглянувши в той бік, звідки почула голос.

— Ви поспішаєте?

— Ой, ні, нікуди я не поспішаю. Я взагалі тепер отут і житиму.

— Чому?

— А мені нема куди іти.

— Як Вас звати?

— Таня.

— А я Сергій. От і познайомилися. Мій поїзд скасували, а наступний лише за три години. Тому я маю час, щоб вислухати. Якщо звісно Ви хочете поділитися своїми проблемами.

— Навряд це допоможе, але коли Ви не поспішаєте…

— Розповідайте.

— Я втекла з дому…

Моя мама одружилася вдруге. Мій вітчим — жахлива людина. Він не випускав мене з дому, відібрав паспорт. Хотів видати за свого сина. Але навіть не це найстрашніше. Він приходив до мене щоночі, дочекавшись, коли мама засне… Розумієте, з якою ціллю?

— Розумію…Але, чому Ви не розповіли мамі?

— Думаєте, я не намагалася? Але вона не вірить. Річ у тому, що з нею він янгол, зразковий чоловік і вітчим. Ледь не втілення мрії. Але варто їй відвернутися, як…

— Ну все, все, не плачте, — чоловік обережно обійняв дівчину одною рукою. — Таню, можна на «ти»?

— Так, думаю, можна.

— Говори далі.

— Знаєте… Тобто знаєш, чому він хотів видати мене саме за Толю, свого сина?

— Чому?

— А щоб мій чоловік не заважав йому розважатися зі мною.

— А цей Толя, він знав?

— Знав. Власне завдяки йому я змогла втекти. Він не такий, як його батько, але проти вітчима Толя безсилий. Він не може відкрито відмовити. Я не знаю, чим саме, але Олег — мій вітчим — його шантажує. Я так і не змогла випитати, чого він так боїться. Але погодитися на цю фікцію із нашим шлюбом він теж не міг. Тому ми вирішили влаштувати мою втечу.

Три місяці назад я познайомилася з хлопцем, він закохався в мене. От саме до нього я й мала втекти. Все було продумано до дрібниць. Ми вирахували час, коли Олега не буде вдома, поцупили в нього мій паспорт. Квиток купив мені Толя. Ще він дав мені трохи грошей, скільки зміг. Все складалося ідеально. Але я все зіпсувала.

Я запізнювалася, тому на нервах переплутала потяги… І тепер я тут.

— Таню, але невже ти не можеш зв’язатися зі своїм коханим?

— По-перше, він мені не коханий. Денис мене любить, але я його — ні. Знаю, не чесно, низько… Але він був моїм єдиним шансом вирватися з кошмару. Денис дуже хороший хлопець, добрий, чуйний… Тому, я подумала, що з часом зможу його полюбити.

— Можу зрозуміти. А по-друге?

— По-друге, я загубила папірець, де була записана його адреса. Тому зв’язатися з ним я не зможу.

— Таню, якщо він дійсно тебе любить, то знайде.

— Як?!

— Серце підкаже.

— Я не вірю у цю романтичну дурню. Життя мені показало, яке воно насправді. І в ньому немає місця цим красивим штукам, придуманих поетами.

— Я б з тобою не погодився. Але ж ти свою думку точно не зміниш через слова випадкового знайомого?

— Вибачте, нічого особистого.

— Та то пусте. Але я маю до тебе пропозицію.

— Яку?

— Поживи поки що у мене. А там вигадаємо, що тобі далі робити. Я маю трикімнатну квартиру, яка дісталася мені у спадок від мами. Вона померла чотири роки тому, тож, живемо ми вдвох — я і Леопольд — пухнастий рудий муркотун, який шкодить більше, ніж всі інші коти планети разом взяті, але він дуже ласкавий і… любить поїсти, тому варто тобі його разок погодувати, — і він твій до останньої шерстинки на його хвості, на віки.

— Ти жартуєш чи збожеволів?

— Я розумію, що пропозиція трохи непристойна, але я тобі обіцяю, що не ображу тебе.

— Я не можу так.

— В тебе буде окрема кімната. Я майже завжди до восьмої на роботі, тому ти навіть бачитимеш мене рідко.

— Я не хочу створювати таких незручностей.

— Таню, я сам запропонував. Ходімо, — і Сергій забрав її валізи.