Розділ 30

Немає школи, немає проблем

Зрештою, всіх врятували їжаки.

А може те, що Шелест, побачивши, як магістр падає, спочатку витріщився на Вишню і привітно їй кивнув, потім згадав про меч у своїх руках, простежив поглядом від рукояті до кінчика леза, підняв погляд ще вище і побачив, що хмара нікуди не поділася. Вона за ці кілька хвилин стала темнішою і почала тягтися вниз. Можливо, навіть за своїм творцем, що звалився з небес.

— Того-цього, — пробурмотів хлопець.

Схопився за лупу і крізь неї побачив, що вузол став яскравішим і обзавівся купою ниток, що коливаються. І навіть згадав на що це схоже — на сполучні ланцюги накопичувача, від якого можна заряджати амулети. Ставиш їх на такий накопичувач, ланцюги розтягуються, оплітають, а потім буквально вбивають в нього енергію. Невеликими порціями, але ритмічно та дуже швидко.

— Того-цього, — повторився хлопець і вирішив не чекати, поки ці ланцюги подовжаться і спробують з'єднатися з Лададатією. А може й не з ним, а з першим, хто трапиться. Або взагалі, стиснуться, натягнуть ще більше енергії і таким собі клубком зваляться на землю, залишивши на місці школи глибоку яму.

Цілився він, мабуть, цілу вічність, попутно намагаючись заспокоїтись і зосередитись. Меч продовжував щось шепотіти, здається щось заспокійливе та підбадьорливе. Нитки вузла множилися і подовжувалися. А потім Шелеста ніби хтось легенько штовхнув у спину, а шепіт меча склався у слово «пора».

Шелест кивнув і кинув енергію через меч.

І попав же, одразу, точно в центр клубка ниток.

Вузол розбух, став видимим і без допомоги лупи, трохи повисів, схожий на велику кульову блискавку, а потім розлетівся іскрами і краплями на всі боки, розриваючи хмару на частини і тягнучи за собою.

Шелеста ледве не збив з ніг вітер, що різко піднявся.

Внизу хтось кричав.

А потім Вишня схопила за куртку, по дузі злетіла вгору і відразу буквально звалилася вниз, якимось дивом, не врізавшись у землю.

Шелеста вона кинула до компанії, що зібрався навколо лежачого магістра. Власник палиці, що стріляє, з'їхав по крилу і кинувся туди ж. Вишня наздогнала його за два кроки, гаркнула на всіх, щоб присіли і спробувала накрити людей крилами, ховаючи під ними свою голову. І ніхто спочатку навіть не зрозумів, навіщо.

А потім, коли з залишків хмари ринула вода, замішана на силі, усіх, навіть діву-дракона, врятували їжаки, що втягнули енергію в себе і знову розродилися хоровим співом.

***

— Якщо я комусь про це розповім, наді мною посміються, — похмуро сказав Льєн, визирнувши з-під драконячого крила і виявивши чисте синє небо без жодної хмарки.

З дерев, місцями обпалених та зламаних, капала вода. У вежі кудись поділася верхівка. Причому виглядала вона так, наче цю верхівку хтось відкусив. Буквально за два кроки від компанії та їжаків з'явилася схожа на відбиток велетенської миски яма з оплавленими схилами. І в ній уже збиралася вода, як сказала найвища Вишня. З'явилася ця яма через те, що туди впала з неба вогненна плюха, мабуть, частина вузла, що спочатку підлетіла вгору, а потім вирішила повернутися.

— Ось тобі й Тунгуський метеорит, — незрозуміло сказав Ваня, коли туди підійшов і помилувався.

Їжаки продовжували співати і трохи світилися зеленим.

Кікх-хей, повісивши своє боре на плече, присів і з цікавістю на них дивився.

Інші просто стояли і відчували себе дивно. І думали кожен про своє, правда, все більше про те, а чи залишилося щось від невидимої через вцілілі дерева школи. І тільки магістр ні про що не турбувався. Лежав собі і тихо похропував. Бо йому пощастило двічі. Вперше, коли кікх-хей зарядив свою палицю, що стріляє, кулею з присипляючим плетінням. І вдруге — коли влучив цією кулею у зад. Адже міг попасти і в голову, і в серце, та й попади він у печінку чи легені, теж нічого хорошого не вийшло б.

Загалом, Лададатія виявився щасливою сволотою. А ще сволотою, яка дбає про свою безпеку і вчасно подумала про те, що з неба можна і впасти.

— Мабуть, треба віднести його до школи, — нарешті сказав Дамір і легенько штовхнув магістра.

— Якщо ця школа ще існує, — висловив загальні побоювання песиміст Ленц.

— Нічого, — озвався Шелест, обмацуючи гулю на лобі. — Немає школи, немає проблем. Звіти не треба буде писати.

— Оптиміст! — обізвав Ленц.

Магістра через кущі та повалені дерева тягла на собі Вишня, сказавши, що це не важко і що летіти вона поки що не може, бо витратила магію на захист від дивного дощу. Льєн і Ленц, що йшли попереду, час від часу зупинялися і прибирали з її шляху щось зовсім непрохідне. Інші плелися за драконом. Томія на ходу намагалася намазати шишку Шелеста маззю, яку витягли з поясного мішечка. Весяна трималася за Ваню, примудряючись спотикатися об будь-що, але він не заперечував. Навіть сам запропонував, коли вона впала, спіткнувшись уперше. Кікх-хей, якого звали Єшан, йшов за ними і тихо пояснював Вані, як працює його рушниця і чим хімічно-магічний склад, що штовхав у ній кулю, краще за якийсь загадковий порох. Птахолов ішов за ним, про щось думав і посміхався в бороду. А замикали цю ходу їжаки.

— Твою ж маму, — ошелешено сказав Ваня, коли дерева розступилися, і стало видно школу, точніше те, що від неї лишилося.

— Того-цього, — підтримав його Льєн.

— Ну, тепер проблем зі звітами ми точно не матимемо, — знайшов чому порадіти Ленц.

— А ліве крило встояло, правильно всіх туди загнали, — додав Дамір.

— Скоріше, його втримали, — розумно зауважив Шелест, і сперечатися з ним ніхто не став.

Тому що без чужої допомоги це крило навряд виглядало б краще, ніж решта школи. Праве крило частково чи обсипалося, чи було зруйноване незвичайним дощем, чи плюхою, що відірвалася від вузла. У центральній частині не було жодного скла, та й частину даху як зрізало. Будиночок зіллєварів, що стояв окремо, просто впав на бік, хоча до сьогоднішнього дня і студенти, і Льєн, і навіть Ваня з дівчатами могли б присягнути, що це неможливо в принципі. Двір ніби перерив шалений кріт. А гуртожитків, які були з іншого боку школи, видно не було. Але ніхто не сумнівався, що вони виглядають не краще за праве крило. А може й гірше.