розділ 29

Особливості магії пташиних будинків та єдино можливий план

— Він нас не бачить, — сказав Лост, підібрав камінчик і кинув перед собою.

Камінь, долетівши до перешкоди, перед якою все ще тупцювали їжаки, трохи повисів, а потім почав розсипатися піском і стікати вниз.

— І я знаю, що це таке, — додав Лост.

— Я теж знаю, — відповіла Томія. — У нас такі щити стоять на сховищі артефактів, п'ятій секції бібліотеки, де знаходяться найдорожчі і найнебезпечніші книги, і на архіві. Більше ніде. Занадто небезпечно і надто енерговитратно. Та й там, де ці щити є, перед ними стоять менш смертельні пастки, навіть злодіїв вважають за краще ловити, бо купку попелу не допитаєш. Загалом останній захист. На випадок, якщо решту пройдуть.

Льєн свиснув. Інші стояли і приголомшено спостерігали за тим, як камінчик стає все менше і менше, а пісок, що сиплеться вниз, поступово перетворюється на пил.

— А ще це, мабуть, дуже боляче, — прошепотіла Весяна.

— А чому тоді їжаки не вмирають? — спитав Ленц.

Компанія дружно дивилася на їжаків. Вони продовжували хрюкати, напевно, перемовлялися, і тикатися носами в перешкоду.

— Може, тому що магії в них більше, ніж власне їжаків, — невпевнено припустила Томія. — Колись, я тоді була ще маленька, в архіви намагався пробратися чи злодій, чи дурень. В нього був амулет, насичений енергією так, що аж світився. Цей амулет тепер там, на стіні висить, як нагадування, що подібні речі нікого не захистять, тільки самих себе. І сила має бути пасивна. Якщо спробувати пробити цей щит, він ударить у відповідь.

— Просто чудово, — сказав Льєн.

А Лост чомусь насупився.

Запитати чому, ніхто не встиг. Захеканий Лададатія вибіг з-за вежі і з цікавістю подивився на своїх гостей.

— Ох, які розумники, — захопився, обдарувавши поглядом кожного. — А я вже злякався, що ви вирішили перевірити захист цієї стіни на собі.

— І прибіг помилуватися, — тихенько пробурмотів Дамір, за що був обдарований ще одним поглядом та добродушною усмішкою.

— Що ж, поки ми маємо час і поки ви не додумалися до якихось дурниць, думаю, я можу з вами поговорити, — заявив магістр і підійшов ближче. — Вам, напевно, цікаво, як я додумався до такої простої речі? А я геній, завжди бачив те, що не помічали інші. Так. Але мені були потрібні помічники, які б мені допомагали і не намагалися відібрати плоди всіх зусиль. Розумієте, тривати накопичення мало довго, але мені не було куди поспішати, головне все правильно розпланувати і знайти десь цих помічників. Ну, чи виростити. І школа як для того, так і для іншого цілком годилася.

Лададатія посміхнувся і похитався туди-сюди.

— Знаєте, як просто зловити людей на гачок із сили? Особливо слабких, котрі мріють про свою велич та непереможність? — запитав, зупинившись.

— Здогадуємось, дивлячись на вас, — відповів Ленц.

Магістр неприємно засміявся.

— Що ж, я завжди знав, що ти розумніший, ніж виглядаєш, — сказав персонально Ленцу. — Жаль, що ви сюди повернулися. Могли б і вижити… Втім, я не про те. Я про помічників.

— Які вбивали дівчат та шукали серед них невинних певного віку, — втрутився у лекцію Ваня.

Магістр хмикнув.

— А це все людська натура. Не бажає ця натура, особливо та, що уявляє себе розумною і гідною сили, вірити в різні казки. Без доказів не бажає. А от кров чомусь цих бовдурів переконала, так. І те, що жертви потрібні певні — також. Це все змусило їх слідувати ритуалу, замість шукати пояснення в каменях, символіці і тому, де їх слід поставити. Смішно, правда?

— Здохнути від сміху можна, — підтвердив Ваня, відпихнув ногою їжака і поцікавився: — А як ви роздвоїтися примудрилися?

— Та ніяк, — відмахнувся магістр, потім усміхнувся і додав: — У цю школу і до мене чогось гідні викладачі не прагнули. А потім я постарався зробити так, щоб навіть ті, хто випадково потрапив, відразу ж розбігалися. Так. А учні завжди були проблемою, деякі навіть примудрялися сюди забредати, доводилося їм чистити пам'ять, так. Довго і нудно. Щоб цього уникнути хоча б зараз і довелося відправити їх на практику, щоби не заважали. А ще мені доводилося зображати старіння, адже в цьому світі маги швидко старіють, навіть дуже сильні. Майже як ті, хто не має дару. І рано чи пізно мене захотіли б замінити, так. От і довелося підібрати собі заміну, а він ще й схожий на мене, хоч і ідіот рідкісний… Та я його й узяв із-за зовнішності. І ідею успадкувати після мене школу вселив. Із ним взагалі легко. Як знав, що стане в нагоді, щоб замінити, і щоб ніхто не помітив моєї відсутності. Вічно якісь накладки трапляються. Так. Втім, з вами цікаво, молоді люди, але на жаль, настав час. Час. Скоро ці йолопи почнуть відправляти мені мою силу, не можна втрачати момент, треба бути в точці фокусу. А ви посидіть, подумайте, попрощайтеся. Покликати на допомогу ви все одно нікого не зможете, як і піти звідси.

Висловившись, Лададатія посміхнувся і пішов до своєї вежі. Навіть не обернувся жодного разу. І Шелестом, який нетерпляче притопував, не зацікавився.

— Я можу декого покликати на допомогу і пояснити, що тут відбувається. Добре, що він нагадав, — голосно прошепотів студент, коли двері в вежі вдруге відчинилися і зачинилися.

— Вишня, — здогадався Дамір.

Шелест тільки посміхнувся.

Розмовляв із драконом він мовчки, заплющивши очі й сидячи на землі. Так було зручніше тягнутися до неї думками. Відповіла Вишня майже одразу. А потім ще й не стала перепитувати. І пообіцяла негайно летіти до кікх-хей, які мали портальну пошту.

А Лост дочекався закінчення цих переговорів, а потім заявив:

— Він має рацію, наша магія не схожа.

На нього всі з цікавістю глянули.

— І він бовдур, раз не зрозумів, наскільки. Інакше не поставив би такий щит. Ну, чи він ніколи не цікавився проблемою їхнього подолання, не мріяв стати великим зломщиком. А я мріяв. І зараз моя мрія може здійснитися, тому що я знайшов спосіб — повний обладунок. Амулетний. Буде той самий ефект, що і з їжаками, яким просто туди не хочеться. А так би вони спокійно опинилися на іншому боці, як той артефакт із дитинства пташки. І так, повний обладунок можна на себе поставити і без відповідного амулету, я знаю як, просто він протримається зовсім недовго.