24 (2)

Сумна історія Білочки виявилася банальною до неподобства.

Жила-була дівчинка. Тиха, домашня. Її навіть магії вчили вдома. Добре, що батько міг заплатити, а вчителів у їхньому місті вистачало — там є одразу дві школи магії. Молодша і відповідно старша. У молодшій школі Білочка взагалі жодного разу не була, благополучно складаючи іспити вдома. Зі старшою цей номер не пройшов, там виявилася зайво сувора рада школи, і баронській дочці довелося час від часу там з'являтися, ходити на деякі лекції та складати іспити. Ну і на практику дівчині довелося один раз з'їздити, але тато й там подбав про її безпеку, найнявши таку охорону, що на студентів навіть найненормальніший тьмапоклонник не ризикнув би напасти.

Білочку таке навчання цілком влаштовувало. Її навіть майбутні колеги не ображали через особливості цього навчання. Напевно тому, що й вона нікого не ображала, з усіма була ввічлива, усміхнена та мила.

І, швидше за все, баронська дочка так би й закінчила школу, без жодних проблем. Здобула свій диплом і вийшла заміж. І магією користувалася тільки в побуті, не намагаючись лізти в науку або банально шукати роботу. Але тут сталося непередбачене — після одного з іспитів прекрасна діва зустріла не менш прекрасного юнака. Виявився він аспірантом із іншої школи. І був розумним-розумним. Ну принаймні зумів переконати в цьому дівчину.

І якось так вийшло, що спочатку вона просто захоплювалася, а потім і закохалася. На думку дівчат, які навчалися в тій самій школі магії, уваги не звертала, вважаючи, що вони просто заздрять, тому й вишукують в аспіранті якісь недоліки. І зовсім він не зарозумілий. І не біда, що бідний. І з Білочкою познайомився не тому, що вона багата, і це всі знали. І до своєї школи не поспішає, бо в нього тут справи. І…

Загалом, подружки, яких оберігали набагато менше, ніж її, і які, напевно, краще розбиралися, що в житті, що в чоловіках, її так ні в чому й не переконали. А потім ще й зрадили, написавши листа батькові і розповівши про роман, що почався.

Батькові, звісно, ​​якийсь там аспірант із не кращої школи королівства не сподобався. Він його ще й шукачем скарбів обізвав. І підлабузником. І… Загалом по-різному обзивав. Тож на батька Білочка образилася навіть більше, ніж на дівчат, які позаздрили чужому щастю. І коли коханий одного разу заявив, що тут їхнім почуттям розцвісти не дадуть і запропонував тікати, вона навіть не замислилась. Просто взяла та погодилася.

А потім взагалі вчинила, як повна дурепа. Тому що в ейфорії та очікуванні пригоди не звернула уваги на найбанальніші речі. Починаючи від того, що коней довелося брати у батьківській стайні. І закінчуючи тим, що зібрані у вузлик коштовності коханий одразу ж сховав собі за пазуху, а зробити пропозицію руки та серця якось забув.

Чудова подорож для Білочки закінчилася через три дні, коли прекрасний юнак, не соромлячись обдуреної дівчини, продав її якомусь страшному типу, присягаючись, що вона цнотлива та ідеально йому підходить. Добре хоч дівчина здогадалась це підтвердити, бо могли прямо там убити. А так у неї був час подумати й розсердитися настільки, що черговий тип, що цікавився невинністю, отримав удар силою, що переламав йому ребра і ледве не відірвав голову. Про що майже відразу почали кричати інші зацікавлені в невинності типи. І вимагати один одного дівчину негайно хапати, тримати і не відпускати.

А потім Білочка моргнула, готуючись вдарити ще одного типа, що підійшов надто близько, а коли розплющила очі, виявилося, що вдарила батька і обвалила стелю.

— Ну, батька не ти вдарила, — педантично уточнив один із дізнавачів. — Він порушив плетіння і отримав віддачею. Речі в стазі не можна чіпати, поки її не знімеш.

Названа річчю дівчина лише кивнула.

— Даремно ви її до школи не відправили, — пробурчав Льєн. — Хоча б у столичну. Там охорона. І таких прекрасних юнаків хлопці самі за одне місце до флюгера підвісять, іншим у науку. І розбиратися в людях можна навчитися, якщо, звичайно, не зовсім ідіот.

Барон похмуро кивнув головою. У тому, що, захищаючи дочку від усіх небезпек разом, її все одно не вбережеш, він уже переконався.

— А його там не було, — невпопад заявив Ленц, у якого історія ошуканої дівчини нічого, крім позіхання, не викликала. Тож думав він про сторонні речі.

— Кого? — спитав Дамір, відвернувшись від спостережень за Томією і Шелестом, котрі разом виплутували з запасної сорочки витягнутого з сумки їжака. Брати їжака разом із сорочкою та розплутувати самостійно Ваня чомусь відмовився. Ще й на своє поранення натякнув. І Перчик його підтримала.

Їжак пирхав, крутився і всіляко заважав.

А Ваня, котрий притискався до ведмежого боку, з явним задоволенням за цим дійством спостерігав. З іншого боку біля нього сиділа Весяна на чиїсь сумці, нібито охороняючи спокій рани. Загалом, Вані було непогано.

— То кого не було? — повторив Дамір.

— Типа, який ніс нісенітницю про невинність і зходження божества, — відповів Ленц. — Я певен, що чув його голос раніше. І ці інтонації ще. А серед викладачів його не було. А більше я там нікого не впізнав.

— Може, втік у плутанині? — припустив Шелест, навіть від їжака відволікся.

— І так, його ж ведмідь вкусив, мало не відгриз руку, — згадав Ваня. — А потім ніхто на це не скаржився. Дивно, правда?

Дізнавачі переглянулись і дружно вилаялися, змусивши баронську дочку почервоніти.

— Що, намагаємося самостійно відкопатись, поки нас тут остаточно не завалило його зусиллями? — спитав Льєн.

— Він напевно втік якнайдалі і лікує руку, — пробурчав барон.

— А якщо спробуємо відкопатися, швидше за все, самі себе завалимо, — додав охоронець. — Тож чекаємо. Краще займіться видобутком води. Незабаром ми захочемо пити.

— А потім і вилити цю воду з організму, — похмуро пробурчав Ваня, і Білочка знову почервоніла.

— Головне, щоб було чим дихати, — розумно сказав барон. — А там, може, нас знайдуть раніше.