розділ 22

Давнє зло та спляча красуня

Глава групи дізнавачів, яких відправили на допомогу кор-графському сину, стояв посеред дороги, штовхав дрібні камінці і натхненно сварився.

Лаявся він на усе і всіх. І на начальство, що любить поговорити та надавати купу інструкцій. І винахідників потужних амулетів-маяків, через які це начальство повірило, що нікуди спадкоємець кор-графа не подінеться, світитиметься на мапі, як багаття вночі. Але найбільше все-таки на того спадкоємця, якому заманулося погратися у вільного мага, а якась нелегка ще й взяла, і занесла саме сюди. А потім ще й принесла до нього студентів з дуже підозрілої школи. І якихось дівчат, яких незрозуміло хто ще й викрадати надумав. Та й викрадачів напевно занесло сюди тільки тому, що незабаром мав прибути цей проклятий спадкоємець!

Ні, затримати його і не пустити дізнавачі, звичайно, могли... спробувати. Але тоді він напевно вирвався б, втік, не став співпрацювати і не взяв із собою маяк.

Щоправда, від маяка в будь-якому випадку користі виявилося небагато, він узяв і на найцікавішому місці подівся кудись. І тепер нещасні дізнавачі залишилися посеред дороги з порожньою мапою, приблизним напрямом і незрозуміло якоюсь відстанню. Їм не спадало на думку, що дивитися на мапу слід не відриваючись, щоб хоча б знати, де саме яскрава пляма, котра сяяла на мапі, взяла і згасла.

— Ненавиджу! — зло закінчив свою промову дізнавач, тупнув ногою і піймав за вуздечку коня, котрий встиг відійти на узбіччя.

Розумні підлеглі статуями сиділи на своїх конях і вдавали, що оглухли.

І робити не було чого. Тепер треба було їхати хоча б у той самий бік, що вибрав синок кор-графа, і сподіватися, що дорогою трапиться те місце, де несподівано перестав працювати маяк.

Ну, дізнавачі й поїхали. Спочатку по дорозі, потім по полі, коли вона завернула, потім доїхали до лісу і зустріли похмурого чоловіка, котрий йшов в той же бік з величезним, кошлатим псом на повідку. І вони б, мабуть, не звернули на нього уваги — адже могла людина вирушити на полювання. Але мисливці до лісів зазвичай ходили вдень. А день минув досить давно. Та й вечір уже практично переріс у ніч.

Тож, трохи подумавши, голова дізнавачів вирішив підозрілого типа оточити та розпитати.

Підозрілий тип оточуватися не хотів. Зате він хотів лаятися, обзиватись і нацькувати на когось собаку, щоб вона за дупи покусала. У те, що люди на конях — дізнавачі, він повірив не одразу. Потім досить довго відмовлявся назвати себе, і погрожував усім дуеллю. А коли голові дізнавачів це остаточно набридло, і він велів зв'язати і відвезти в місто, тип несподівано заспокоївся, представився і навіть розповів, на кого полює.

— Барон Волкован, — похмуро сказав він, злісно дивлячись то на дізнавачів, то на коней. Пес смирно сидів біля його ніг і, здається, нудьгував. — Ви мені заважаєте рятувати дочку!

Дізнавачі переглянулись.

— Ой, точно! — згадала дівчисько-маг. — Це той, який пообіцяв наш дім розвалити і синка кор-графа на дуель викликав.

— Схоже, це його улюблене заняття, — похмуро сказав голова дізнавачів.

Барон збентежився, а потім махнув рукою і заявив, що у всьому винні пророки. Ті, що не зовсім пророки. І розповів чудову історію. Про те, як просив допомоги, як йому побудували дорогу до тих, хто допоможе знайти дочку. А потім, коли вони нарешті з'явилися, веліли просто йти слідом.

А кудись йти з міста ці прокляті маги, зобов'язані допомогти знайти доньку, не хотіли. Одного разу з'їздили до болота, але й там дощі викликали замість того, щоб шукати когось. Барон засмутився і навіть напився. І примудрився загубити магів, коли вони кудись помчали на ніч дивлячись. Добре хоч підкуплений пивом дід розповів, у який бік.

І барон одразу зрозумів, що це воно. Який дурень кудись помчить уночі просто так, а не заради чийогось порятунку? Так що барон узяв пса, сунув йому під ніс стрічку однієї з дівчат, поцуплену підкупленою служницею, і пішов слідами магів. І ось дійшов до цього місця.

Дізнавачі переглянулись і втішили барона тим, що далі йдуть з ним та його псом.

Барон тільки зітхнув, але сперечатися, на диво, не став.

Підземелля компанії не сподобалися. Вони були на диво брудні, вологі і, загалом, мерзенні. Але явно рукотворні. І якщо на самому початку в цьому ще могли виникнути сумніви, мало який придурок і для чого вирив тунель під землею, а може його і зовсім проклала підземна річка, що кудись поділася, то далі під ногами раптом з'явилися гранітні плити, що місцями лежать ідеально, місцями настільки горбато, що краще б їх взагалі не було. Слідом за плитами на підлозі, на стінах теж з'явилися чи цегла, чи така плитка. Воно було жовте та руде і разом спліталося в дивний візерунок.

— Ланцюжок ДНК, — похмуро сказав Ваня, трохи подивившись.

Їжак згідно пирхнув.

Ну, чи просто пирхнув.

Над головою була арка із сірого пісковика. Зі щілин між її частинами звисали корені, а на них у свою чергу — павутиння, чорне і покрите слизом на вигляд. Втім, у цьому місці все було покрите слизом. Хоча хлопці могли дружно присягнутися, що хтось тут прибирав. Інакше було б набагато гірше.

Томія, що спочатку йшла попереду всіх, пропустила Ленца, потім Ваню з їжаком, а потім пішла поруч із Шелестом, щулячись від звуку капання, шурхотів, скрипів, протягів, що гуляли під землею і стримуючи в собі бажання підійти ближче до хлопця. А може взагалі в нього вчепитися руками та ногами, і дозволити далі себе нести.

Томія навіть розуміла, звідки це бажання. У Шелеста була дуже правильна аура. Вона не спалахує нервово і азартно, як у Ленца. І не притушена, якась навіть стиснута і надмірно насторожена, як у Вані.

Шелест був спокійний і зосереджений. І якимось дивним чином заспокоював Томію. А воно з її характером і, чесно кажучи, недосвідченістю, було зовсім не зайвим.

— Баланс, — прошепотіла дівчина.